Епоха слави і надії

Ганна вже встигла зняти светр i тепер, трохи хвилюючись, намагалася розстебнути блискавку джинс, що заiла. Вiн накрив ii руки своiми.

– Я допоможу.

Дiвчина прикрила очi i, зарившись пальцями в його волосся, закинула голову вгору, вiдкриваючи доступ до своеi шиi. Нiколас припав губами до нiжноi шкiри, вдихаючи легкий квiтковий аромат бажаного тiла. Вжикнула блискавка…

Надiвши светр, Ганна почала розчiсувати волосся.

– А раптом у нас не вийде? – Вона подивилася на Нiколаса. – Мало що?

– Вийде, я точно знаю.

– А я ось не впевнена. В мене неприемний характер.

– Не вигадуй. Ти сама краща жiнка з всiх, кого я зустрiчав. І я хочу бути з тобою. Бути, розумiеш? Не просто переспати, а засинати i прокидатися поруч. І сидiти поруч на диванi ввечерi, коли вже немае сил навiть говорити. Просто мовчки бути.

Ганна закусила губу. Цей чоловiк, Нiколас, нiби читав всi ii думки. Читав ii, як вiдкриту книгу. Несподiвано, спонтанно вона знайшла свою людину, того, з ким хотiлося провести залишок свого життя.

В очах Нiколаса вона бачила свое майбутне, i пiсля стiлькох рокiв самотностi iй вперше захотiлося замiж.

– Ти б одружився зi мною? – Пошепки запитала вона.

– Так, – без роздумiв вiдповiв Нiколас.

– Ти тiльки не кидай мене, – попросила дiвчина. – Інакше це розiрве мене на частини.

– Назавжди.

– Не люблю слово "назавжди". Воно брехливе i лицемiрне, – Ганна похитала головою. – Ти краще пообiцяй менi, що будеш зi мною сьогоднi, до ранку або до вечора.

Обiцяй це щодня.

– Обiцяю, – м'яко посмiхнувся Нiколас.

Хтось смикнув за ручку, але дверi були все ще зачиненi. Нiколас поспiшив вiдкрити iх.

– Вiтаю, – до палати ввiйшов сивий чоловiк у халатi лiкаря. Нiколас швидко прочитав напис на бейджику. До них завiтав завiдувач вiддiленням.

– Вiтаю, доктор, менi ж не пора наглядати собi труну? – Нiколас округлив очi в удаваному жаху.

– Що ви таке кажите? Знаете, як нас за це лають? – Посмiхнувся у вiдповiдь доктор. – Ну, згортання в вас повiльне, але ви не хвилюйтеся! В усьому е своi плюси – якщо вас пiдстрiлять, помрете швидко, без зайвих мук.

Насправдi, – тон лiкаря рiзко змiнився, ставши серйозним, без краплi веселощiв, – я затримався, оскiльки чекав результату ще одних аналiзiв.

Лiтнiй чоловiк подивився на Ганну i, кивнувши в бiк Нiколаса, запитав:

– Вiн в курсi?

На очi дiвчини навернулися сльози, вона похитала головою i знесилено, опустилося на краечок лiкарняного лiжка.