Ми

Лише поодинокi… але чому ж i я – я?

Так, епiлепсiя – душевна хвороба – бiль. Повiльний, солодкий бiль – укус – i щоб iще глибше, ще болючiше. І ось, повiльно – сонце. Не наше, не це блакитно-кришталеве й рiвномiрне крiзь склянi цеглини – нi: дике сонце, що мчить i обпалюе – геть усе з себе – все на дрiбнi клаптики.

Чоловiк, що сидiв поруч зi мною, покосився влiво – на мене – i хихикнув. Чомусь дуже чiтко запам’яталося: я побачив – на губах у нього вискочила мiкроскопiчна слинна бульбашка й луснула. Цей пухирець протверезив мене.

Я – знову я. Як i всi, я чув тiльки безглузду, метушливу трiскотню струн. Я смiявся. Стало легко i просто. Талановитий фонолектор занадто жваво зобразив нам цю дику епоху – ось i все.

З якою насолодою я слухав потiм нашу теперiшню музику. (Вона продемонстрована була в кiнцi для контрасту.) Кришталевi хроматичнi сходинки нескiнченних рядiв, що сходяться i розходяться, – i пiдсумовують акорди формул Тейлора, Маклорена; цiлотоннi, квадратногрузнi ходи Пiфагорових штанiв; сумнi мелодii згасаючо-коливального руху; перемiняли фраунгоферовими лiнiями пауз яскравi такти – спектральний аналiз планет… Яка велич! Яка непорушна закономiрнiсть! І як жалюгiдно свавiльна, нiчим – окрiм диких фантазiй – необмежена музика древнiх…

Як i зазвичай, стрункими рядами, по чотири, через широкi дверi всi виходили з аудиторiуму.

Повз майнула знайома двоiстозiгнута фiгура; я шанобливо вклонився.

Через годину мала прийти мила О. Я вiдчував себе приемно та корисно схвильованим. Вдома – скорiше в контору, сунув черговому свiй рожевий квиток i отримав посвiдчення на право штор.

Це право у нас тiльки для сексуальних днiв. А так серед своiх прозорих, наче витканих iз блискучого повiтря, стiн – ми живемо завжди на виду, вiчно омиванi свiтлом. Нам нема чого приховувати один вiд одного. До того ж це полегшуе тяжку та високу працю Хранителiв. Інакше хтозна, що могло бути. Можливо, що саме дивнi, непрозорi оселi древнiх породили цю iхню жалюгiдну клiтинну психологiю. «Мiй (sic!) Будинок – моя фортеця» – треба ж було додуматися!

О 21 я опустив штори – i тiеi ж хвилини увiйшла трохи захекана О.

Подала менi свiй рожевий ротик – i рожевий квиток. Я вiдiрвав талон i не мiг вiдiрватися вiд рожевого рота до самого останнього моменту – 22.15.

Потiм показав iй своi «записи» i говорив – здаеться, дуже добре – про красу квадрата, куба, прямоi. Вона так чарiвно-рожево слухала – i раптом iз синiх очей сльоза, друга, третя – прямо на розкриту сторiнку (стор.