Ми

– «Шановнi нумери! Нещодавно археологи вiдкопали одну книгу двадцятого столiття. У нiй iронiчний автор розповiдае про дикуна i про барометр. Дикун зауважив: щоразу, як барометр зупинявся на «дощ», дiйсно йшов дощ. І оскiльки дикуну захотiлося дощу, то вiн повиколупував рiвно стiльки ртутi, щоб рiвень став на «дощ» (на екранi – дикун в пiр’i виколупуе ртуть: смiх). Ви смiетеся, але чи не здаеться вам, що смiху набагато бiльше гiдний европеець тiеi епохи. Так само, як дикун, европеець хотiв «дощу» – дощу з великоi лiтери, дощу алгебраiчного.

Але вiн стояв перед барометром, наче мокра курка. У дикуна принаймнi було бiльше смiливостi й енергii та – нехай дикоi – логiки: вiн зумiв встановити, що е зв’язок мiж наслiдком i причиною. Виколупавши ртуть, вiн зумiв зробити перший крок на тому великому шляху, яким…»

Тут (повторюю: я пишу, нiчого не приховуючи) – тут я на деякий час став нiби непромокальним для живильних потокiв, якi лилися з гучномовцiв. Менi раптом здалося, що я прийшов сюди марно (чому «марно» i як я мiг не прийти, якщо було видано наряд?); менi здалося – все пусте, одна шкаралупа.

І я насилу ввiмкнув увагу тiльки тодi, коли фонолектор перейшов уже до основноi теми: до нашоi музики, до математичноi композицii (математик – причина, музика – наслiдок), до опису нещодавно винайденого музикометра.

– «…Просто обертаючи ось цю ручку, кожен iз вас виробляе до трьох сонат на годину. А як же важко давалося це вашим батькам. Вони могли творити, тiльки довiвши себе до припадкiв «натхнення» – невiдома форма епiлепсii.

І от вам кумедна iлюстрацiя того, що в них виходило, – музика Скрябiна – двадцяте столiття. Цю чорну скриню (на естрадi розсунули завiси, i там – iх найдавнiший iнструмент) – цю скриню вони називали «рояльною» або «королiвською», що зайвий раз доводить, наскiльки вся iхня музика…»

І далi – я знову не пам’ятаю, дуже можливо, тому що… Ну, то скажу прямо: тому що до «рояльноi» скринi пiдiйшла вона – I-330. Ймовiрно, я був просто вражений цiею ii несподiваною появою на естрадi.

Вона була у фантастичному костюмi давньоi епохи: чорне плаття, яке щiльно облягае, гостро пiдкреслена бiлiсть вiдкритих плечей i грудей, i ця тепла тiнь, що гойдаеться вiд подиху мiж… i слiпучi, майже злi зуби…

Посмiшка – укус, сюди – вниз. Сiла, заграла. Дике, судомне, строкате, як усе тодiшне iхне життя, – нi тiнi розумноi механiчностi. І, звичайно, вони, навколо мене, мають рацiю: всi смiються.