Ми

Мила О! – менi завжди це здавалося – що вона схожа на свое iм’я: сантиметрiв на 10 нижча за Материнську Норму – i вiд того вся округло обточена, i рожеве О – рот – розкрите назустрiч кожному моему слову. І ще: кругла, пухка складочка на зап’ястi руки – такi бувають у дiтей.

Коли вона увiйшла, в менi досi щосили гудiв логiчний маховик, i я за iнерцiею заговорив про щойно встановлену мною формулу, куди входили i ми всi, i машини, i танець.

– Чудово. Чи не так? – спитав я.

– Так, чудово. Весна, – рожево посмiхнулася менi О-90.

Ну от, чи не зволите: весна… Вона – про весну. Жiнки… Я замовк.

Внизу. Проспект заповнений: у таку погоду пiсляобiднiй особистий час ми зазвичай витрачаемо на додаткову прогулянку. Як завжди, Музичний Завод усiма своiми трубами спiвав Марш Єдиноi Держави. Мiрними рядами, по чотири, захоплено вiдбиваючи такт, йшли нумери – сотнi, тисячi нумерiв в голубуватих юнiфах,[1 - Ймовiрно, вiд древнього «Uniforme». – Тут i далi в романi «Ми» примiт. автора.] iз золотими бляхами на грудях – державний нумер кожного й кожноi.

І я – ми, четверо, – одна з незлiченних хвиль у цьому могутньому потоцi. Злiва вiд мене О-90 (якби це писав один з моiх волохатих предкiв рокiв тисячу тому, вiн, ймовiрно, назвав би ii цим смiшним словом «моя»); праворуч – два якихось незнайомих нумери, жiночий i чоловiчий.

Блаженно-сине небо, крихiтнi дитячi сонця в кожнiй iз блях, не затьмаренi божевiллям думок обличчя… Промiння – розумiете: все з якоiсь единоi, променистоi, усмiхненоi матерii.

А мiднi такти: «Тра-та-та-там. Тра-та-та-там», цi виблискуючi на сонцi мiднi сходи, i з кожною сходинкою ви пiднiмаетеся все вище, в запаморочливу синяву…

І от, так само як це було вранцi, на елiнгу, я знову побачив, нiби от тiльки зараз вперше в життi, побачив все: непорушнi прямi вулицi, скло мостових, що бризкае променями, божественнi паралелепiпеди прозорих жител, квадратну гармонiю сiро-блакитних шеренг. І так: нiби не цiлi поколiння, а я – саме я – перемiг старого Бога та старе життя, саме я створив усе це, i я наче вежа, я боюся поворухнути лiктем, щоб не посипалися скалки стiн, куполiв, машин…

А потiм мить – стрибок через столiття, з + на – .

Менi згадалася (очевидно, асоцiацiя за контрастом) – менi раптом згадалася картина в музеi: iхнiй, тодiшнiй, двадцятих столiть, проспект, оглушливо строката, плутана штовханина людей, колiс, тварин, афiш, дерев, фарб, птахiв… І оскiльки, кажуть, це насправдi було – це могло бути.