Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

 – Вона живе… – бурхливо й емоцiйно вiн продовжував свою розповiдь, стягуючи «Восход» з проiжджоi частини в самому низу Харкiвськоi. – У неi мати… – щось там було з матiр'ю, родоками i iншими аспектами, що породили у дiвчинки комплекси неповноцiнностi i низькоi самооцiнки обтяженими гарними грудьми, непоганими ногами i розвиненим iнстинктом продовження роду. Принаймнi, все саме так i описував Ветал, використовуючи дещо iншi iдiоматичнi звороти i бiльш вiдвертi подробицi.

А моцик тим часом здох. Здох вiд слова «нахрен!» Завершивши свiй бiг по дузi перекрученою вулицею пiд назвою Харкiвська, витягши цей спуск з останнiх сил, на останнiх метрах вiн просто наказав довго жити i реанiмацii, схоже, не пiдлягав.

Скiльки б ми про те його не благали i не билися над цiею проблемою, вiн прикидався трупом i ознак дихання або серцебiiния не подавав, лише прiскаючи форсункою, витрачаючи настiльки цiнне паливо.

– Доведеться штовхати, – резюмував Ветал i вiдразу ж схопився за кермо. Пiдключився i я.

Якось з горем навпiл ми заштовхнули його наверх «Восход», в душi матюкаючись i шукаючи винних.

Але коли моцик уже був нагорi, вiн раптом, немов знущаючись над нами, сам собою завiвся. Двигун сiпнувся, заскрипiв, заскиглив i раптом ожив. Сам! Заходив поршень, повалив дим, зрадiв Ветал.

– Поiхали! – ляснув вiн по сидiнню. – Зараз ми до неi завалимся! – вiн явно говорив про ту ж саму, кому махав руками, заради якоi ми ледь не влетiли в стовп, не вилiтали або не зустрiлися з пiдiймаючою фурою. Про ту, про яку вiн трiщав протягом усього години, поки ми штовхали вгору його мотоцикл.

І ось… «Та ну нахрен!» – ледь не заперечив я йому, але все ж знайшов в собi сили вiдмовитися у бiльш коректнiй формi.

Ветал не засмутився. Не знiяковiв. Не здивувався. Лише потиснув менi руку на прощання i задимiв на «Восходi» по дворах, дитячими майданчиками, повз розгромлених гiрок i гойдалок, пiд яблунями i плакучими вербами, прямо до тiеi, що…

4. І знову Жека

– Блiн, там Пачика замели, – прилетiв до нас Леха на прiзвисько Хомич.

– Як замели? – не зрозумiли ми. – Хто? За що? – принишклий i втомлений вiд неробства i одноманiтностi столик раптом пожвавився. – Чьо та як?

– Так вiн нах… ся, – Леха таким чином висловлював крайню ступiнь алкогольного сп'янiння, пiсля якоi Жеку завжди тягнуло на подвиги. – Нажрався в свиню, приходить до мене i каже: «Ходiмо зi мною, подивишся, щоб все було пучком!» Я дивлюся – пацану труба, зараз щось буде, збираюся i гайда за ним.