Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

– О! – зрадiв Льолiк, побачивши цiлий лiтр буроi сумiшi i якiсь залишки закуски, що залишилися з нетривалого бенкету пiд шовковицями, дбайливо донесеных кимось з нас, що вже не твердо стояли на ногах.

– А ти думав, ми до тебе з порожнiми руками? – посмiхнувся Вiталiк.

– Ну ти часто саме так i заявляешься, – буркнув Льолiк, вишукуючи серед мотлоху, пилу i мастила пару банок з консервацiею, витрушуючи з тарiлки розiбраний конiчний пiдшипник i дiстаючи звiдкись до остраху брудну ложку.

– Коли таке було? – замайорiв Вiталiк.

 – Якщо пару раз заглянув до тебе, то це ще нiчого не значить! – обурився вiн.

Розлили. Випили. Закусили. Стало взагалi весело i тепло. Задимiла пiчка-буржуйка в кутку, витяжка не справлялася i частина диму тут же заповнювала простiр гаража.

– Зараз розтопиться i буде все чудово! – пояснив Льолiк i поправив своi окуляри. Окуляри були у нього неймовiрно мiцнi, так як не раз витримували пряме попадання, i Льолiк цiею обставиною навiть часом хвалився, мовляв, зараз таких окулярiв не роблять.

Роблять чи нi зараз такi окуляри – нам було, власне, пофiг. Ми знову розлили. Та не встигли пiднести до рота пластиковi стаканчики, як у ворота постукали. Вiд стуку ми всi тут же стрепенулися i чомусь вiдразу ж попливли образи… Мiлiцiя?! Дiльничний?! «Старики»?! Вже дуже наполегливо i зi знанням справи стукали.

Ми напружилися, поки Льолiк нетвердо ступаючи через свiй мотлох, прямував вiдчиняти хвiртку. Хвiртка вiдчинилися i ми з полегшенням зiтхнули – обiйшлося. І хвала всевишньому, що обiйшлося.

– Привiт! – распiвно з ноками зриву через прокуренiсть прозвучало з тiеi сторони i тут же в гараж проникло два тiла.

Знав я iх?! Та нi, навряд чи. Можливо, навiть бачив вперше, хоча, хто знае. Застряглi в лихолiттi з подiбним способом життя, алкоголем, тютюном i неправильним харчуванням, особи не дозволяли визначити до якоi iз вiкових категорiй належать цi двi, з дозволу сказати, панянки, хоча iх iнакше як «тьоли» нi хто i не кликав. Першу звали не те Люся, не то Люду – хоча, яка рiзниця.

Друга i зовсiм залишилася без iменi, тут же рвонувши до столика i особисто налив собi, таким чином швидко вливаючись в наш колектив.

Два пухких тiла, агресивно розфарбуваннi i з лакованим укладанням розбавили наше суспiльство. Стало зовсiм якось не так. Вiталiк тут же впав в обiйми одноi з прибулих, Льолiк дивився на це з неприхованим роздратуванням i навiть злiстю, чомусь нервово почав збирати конiчний пiдшипник, зважуючи масу того на долонi.