Німа смерть

Над собою вона побачила полотнища i сталевi ферми студiйного даху, i спотворене жахом обличчя Вiктора, що, подивившись, зникло з поля зору.

Вона намагалася пiдвестись, але не могла – щось пекло iй обличчя, вогнем палило волосся, весь лiвий бiк, пекло нестерпно. Вона нездатна була навiть повернути голову, щось притискало ii до пiдлоги, наче окропом ошпарюючи тiло. Їй хотiлося тiкати вiд болю, але ноги не слухалися – вони бiльше не рухалися, жодна ii частина бiльше не слухалася, наче армiя заколотникiв, вiдмовляючись виконувати ii команди.

Вона вiдчувала запах смаленого волосся i присмаленоi шкiри, чула, як хтось кричить. То мав бути ii власний голос, однак здавалося, то волае хтось iнший, не вона. Той, хто кричав, i корчився, i вiдмовлявся рухатись, уже був не ii частиною, а окремою сутнiстю, яка тепер нiчого не могла вдiяти – могла тiльки кричати, кричати, кричати…

Знову над нею обличчя Вiктора – не обличчя, а суцiльна гримаса, з якоi вирячились на неi його широко розплющенi очi. Рот у нього дивно перекривлений – не як у його екранних героiв, але таки рiшуче.

Тiльки коли вона побачила воду, яка наближалась до неi безформною медузою, яка, здавалося, навiчно повисла в повiтрi, перш нiж опуститися на неi – тiльки тодi, у цю нескiнченну мить, вона зрозумiла, що вiн робить.

І усвiдомила, що це останне, що вона бачить.

Далi було тiльки свiтло. Тiльки сяйво, що цiлковито огорнуло ii. Вона сама була свiтлом: на часточку секунди вона стала частиною яскравого свiтiння, вiдчувши його так виразно, як нiколи досi.

А наступноi митi вона зрозумiла, що саме це свiтiння занурить ii у морок, назавжди i безповоротно.

3

Ш. пручалася вiдчайдушно. «Баумгарт», однак, повалив ii на спину i намагався стягнути з неi панталони. У вiдповiдь на погрозу Ш. закричати, якщо вiн ii не вiдпустить, «Баумгарт» саркастично зауважив, що вона може кричати, скiльки iй заманеться – нiхто не почуе. У подальшiй боротьбi Ш. заявила, що скорiше помре, нiж поступиться його волi, на що «Баумгарт» вiдказав: «Тодi ти помреш…».

– Щось iще пан бажае?

– Тодi ти помреш, – пробурмотiв вiн.

– Перепрошую?

Рат вiдiрвав погляд вiд журналу. Коло його столика стояв кельнер, тримаючи в руцi тацю з брудним посудом.

– А… пусте, – сказав Рат. – Нiчого такого.

– Подати пановi щось iще?

– Наразi нi, дякую. Я на декого чекаю.

– Як пан бажае.

Кельнер забрав зi столу Рата порожню чашку з-пiд кави i рушив геть iз виглядом ображеного пiнгвiна.