Великий Гетсбі. З ілюстраціями

Вони жили в будинку, який, як з’ясувалося, був навiть бiльш вишуканим, нiж я очiкував; це був особняк в георгiанському колонiальному стилi, витриманий у веселих червоно-бiлих тонах, з видом на бухту. Газон починався бiля пляжу i тягнувся на чверть милi в бiк парадних дверей, потiм, перескочивши через сонячний годинник i викладенi цеглою алеi i сади, що палахкотiли рiзнобарв’ям, i добiгши, нарештi, до будинку, продовжував пiднiматися вгору по його стiнi вже у виглядi гарних виноградних лоз, немов за iнерцiею вiд свого швидкого бiгу.

Фасад був порiзаний виструнченими в ряд французькими вiкнами, що палали у цей час вiддзеркаленим сяйвом золота i були вiдкритi навстiж для теплого вечiрнього вiтерця; на передньому ганку, широко розставивши ноги, стояв Том Б'юкенен в одязi для верховоi iзди.

Вiн змiнився у порiвняннi з тим Томом, якого я знав в Нью-Хейвенi. Тепер передi мною стояв кремезний чоловiк тридцяти рокiв з солом'яного кольору волоссям, трохи випнутим пiдборiддям i гордовитою манерою тримати себе. Пара блискучих самовпевнених очей надавала його обличчю агресивного виду.

Навiть жiночний стиль його одягу не мiг приховати всiеi мiцi його статури: ноги його, взутi в начищенi до блиску черевики, розпирали iх так, що натягалися шнурки, i можна було бачити, як пiд тонким плащем грала величезна маса м'язiв, коли вiн поводив плечем. Це було тiло, яке могло зрушувати гори; словом, по-варварськи дуже тiло.

Його голос – грубий, хрипкий тенор, – посилював враження вiд нього як вiд людини дратiвливоi, про це свiдчив увесь його зовнiшнiй вигляд.

У ньому вiдчувалася нотка патерналiстського презирства, причому навiть до тих, хто був йому до вподоби, i в Нью-Хейвенi були тi, якi його на дух не виносили.

«Не думайте, що мое слово завжди останне, – здавалося, говорив вiн, – лише через те, що я сильнiший i бiльше схожий на чоловiка, нiж ви». Ми всi були студентами старшого курсу, i хоча ми нiколи не були з ним близькими друзями, у менi завжди жило вiдчуття, що вiн ставився до мене позитивно i хотiв привернути мене до себе якимось своiм грубим, зухвалим жалем.

Кiлька хвилин ми стояли i розмовляли на залитому сонцем ганку.

– Мiсце у мене чудове, – сказав вiн, поводячи навколо блискучими очима.

Вiн розвернув мене однiею рукою, провiв широкою плоскою долонею вздовж чудовоi панорами, яка вiдкривалася з ганку i охоплювала iталiйський сад, що потопав у ii глибинi, пiвакра темних колючих троянд i моторний човен з загнутим носом, що на хвилях бився об причал.