Великий Гетсбі. З ілюстраціями

– Це все належало Демейну, нафтопромисловцевi. – Потiм вiн знову розвернув мене, ввiчливо i рiзко. – Запрошую в дiм.

Ми пройшли крiзь передпокiй з високою стелею – простiр у яскраво-рожевих тонах, невиразно окреслений по обидва боки i вписаний в ансамбль будинку французькими вiкнами. Вiкна цi були прочиненi i слiпучо бiлiли на тлi яскраво-зеленоi трави, яка, здавалося, пробралася навiть трохи в будинок. Морський вiтер вривався в кiмнату, надував штори, нiби блiдi прапори, всередину на однiй сторонi i назовнi – на другiй, пiдкидав кiнцi iхнi до ступiнчастоi, схожоi на весiльний торт, матовоi стелi, проносився над вишневим килимом, здиблював на ньому ворс i залишав темний слiд, нiби над морем.

Єдиним абсолютно нерухомим предметом в кiмнатi був величезних розмiрiв диван, на якому, здавалося, летiли, як на прив'язаному аеростатi, двi молодi жiнки. Обидвi вони були в бiлому, i сукнi iхнi грали м'якими складками i трiпотiли на них, неначе iх щойно занесло сюди вiтром пiсля короткого польоту по просторах будинку.

Я простояв, мабуть, зовсiм нетривалий час, слухаючи цей шурхiт, клацання штор, а також стогiн вiтру за картиною на стiнi. Потiм пролунав стук: Том Б'юкенен зачинив вiкна надвiр, i вiтер, спiйманий в пастку, завмер у кiмнатi: штори, килими i двi молодi жiнки повiльно опустилися на пiдлогу.

Ту з них, що була молодшою, я не знав. Вона сидiла, витягшись на весь зрiст, у крiслi-диванi абсолютно нерухомо, ii пiдняте пiдборiддя немов утримувало щось таке, що неодмiнно мало впасти.

Якщо вона i побачила мене краем ока, то не видала цього анi найменшим натяком, i я аж розгубився вiд несподiванки, пробурмотiв якiсь слова вибачення за те, що потурбував ii, ввiйшовши до кiмнати.

Друга дiвчина, Дейзi, зробила спробу встати: вона нахилилася трохи вперед з почуттям власноi гiдностi на обличчi, потiм засмiялася якимось абсурдним, чарiвним дрiбним смiхом, я теж засмiявся i пройшов на середину кiмнати.

– Я якась п-паралiзована вiд щастя!

Вона знову засмiялася, нiби сказала щось дуже дотепне, i затримала на мить мою руку в своiй, пiдвiвши очi i дивлячись менi просто в обличчя, немов запевняючи, що нiкого в свiтi вона не хотiла бачити так сильно, як мене.

Такою була ii особлива манера. Пошепки вона повiдомила менi, що прiзвище заколисаноi вiтром дiвчини – Бейкер. (Я чув вiд людей, що Дейзi говорить пошепки, аби змусити слухача пригнутися до неi, хоч я вважаю це несправедливою критикою, яка, втiм, не робить ii менш чарiвною).