Великий Гетсбі. З ілюстраціями

У всякому разi, губи мiс Бейкер заворушилися, вона кивнула ледь помiтно у мiй бiк i потiм швидко закинула голову: «предмет», який вона, гойдаючись, утримувала в рiвновазi, очевидно, похитнувся, що спричинило якийсь переляк. І знову чергове вибачення злетiло з моiх вуст. Схоже, будь-який прояв повноi самодостатностi викликае у мене остовпiння.

Я озирнувся на свою кузину, яка почала закидати мене питаннями своiм низьким, вiбруючим голосом. Це був один з тих голосiв, до якого вухо приковуеться одразу i слухае, не вiдриваючись, до кiнця, неначе кожна фраза являе собою унiкальне поеднання звукiв, вiдтворити яке не вдасться бiльше нiколи.

Обличчя ii було сумне i вродливе, з яскравими прикрасами, яскравими очима i яскравими, пристрасними губами, проте в голосi ii було якесь радiсне збудження, завжди незабутне для чоловiкiв, яким вона подобалася, якась спiвоча переконливiсть; промовлене пошепки «Слухай!» запевняло кожного в тому, що негайно ж пiсля розказаного з нею вiдбувалися новi веселi й радiснi подii, i що найближчоi години знову народиться розповiдь про веселi i радiснi подii.

Я повiдав iй, що по дорозi на Схiд я затримався на день в Чикаго i що з десяток людей передають iй через мене привiт.

– Вони без мене сумують? – в захватi вигукнула вона.

– Все мiсто спорожнiло. На всiх авто лiве задне колесо пофарбоване в чорний колiр на знак жалоби, а вздовж усiеi пiвнiчноi набережноi постiйно виють сирени.

– Краса! Давай повернемося назад, Томе. Завтра ж! Потiм вона несподiвано додала: – Ти маеш зараз же побачити дiвчинку.

– Хотiлося б.

– Але вона ще спить. Їй три рочки. – Невже ти ii нiколи не бачив?

– Нiколи!

– Ну, тодi тобi обов'язково треба з нею познайомитися. Вона така…

Том Б'юкенен, який весь цей час кружляв по кiмнатi, раптом зупинився i поклав менi руку на плече.

– Чим займаешся, Нiку?

– Продаю облiгацii.

– Чиi i кому?

Я вiдповiв.

– Нiколи не чув про такi, – зауважив вiн рiзко.

Це мене зачепило.

– Ще почуеш! – коротко вiдповiв я. – Почуеш, якщо тiльки залишишся на Сходi.

– О, на Сходi я, звiсно ж, залишуся: можеш не хвилюватися, – сказав вiн, подивившись на Дейзi, знову на мене, нiби його непокоiло щось ще. – Я був би повним iдiотом, якби вибрав для життя якесь iнше мiсце.

У цей момент мiс Бейкер промовила «Точно!» настiльки несподiвано, що я здригнувся: це було перше слово, яке вона мовила вiдтодi, як я ввiйшов до кiмнати.