Кохання останнього магната

Прототипом був продюсер Джозеф Лео Манкевич (1909–1993), з яким Фiцджеральд працював над фiльмом «Три товаришi».] то тут я краще вас пощаджу. Зауважу лише, що вiн був помiчником продюсера – щось на кшталт комiсара – i цим все сказано. Де Стар викопував таких розумових кадаврiв або хто iх йому пiдкидав, а найбiльше – як вiн примудрявся мати вiд них хоч якийсь зиск – не переставало мене вражати, як утiм вражало й кожного щойно прибулого зi Сходу, хто з ним стикався. Звiсно, у Жака Ла Борвiца були своi сильнi сторони; так само е вони i у субмiкроскопiчних найпростiших, i у будь-якого собацюри, що нишпорить навкруги у пошуках сучки чи кiстки.

Жак – таки так!

Судячи iз занепокоених виразiв на iхнiх обличчях, я зробила висновок, що тут йдеться про Стара. Чи то Стар наказав щось таке – не таке, чи заборонив щось таке, чи кинув виклик батьковi, чи викинув якусь з картин Ла Борвiца на смiття – словом, зробив щось, на iх погляд, катастрофiчне, i от вони сидiли тут серед ночi, замислюючи чи то заколот, чи то бунт, тобто нагадували збiговисько зневiрених змовникiв.

Розмарi Шмiл тримала напоготовi блокнот, буцiмто занотувати iхнi протестнi настроi.

– Я везу тебе додому, живого чи мертвого, – сказала я татковi з порога. – Всi дарунки до дня народження вже покриваються цвiллю в святковiй упаковцi!

– День народження! – вигукнув Жак у поривi виправдання. – І скiльки ж стукнуло? Я й не знав.

– Сорок три, – роздiльно сказав татко.

Насправдi йому стукнуло на чотири роки бiльше. І Жак це добре знав.

Я бачила на власнi очi, як вiн колись помiтив дату у своему нотатнику про всяк випадок, щоб використати при нагодi. Тут подiбнi гросбухи носять у руках вiдкритими. Тому збоку можна побачити, що там пишуть, навiть без читання по губах, i я краем ока помiтила, що й Розмарi Шмiл мимоволi робить подiбну нотатку i собi. Схаменувшись, вона почала ii витирати, i саме тiеi митi пiд нами здригнулася земля.

У нас вона тiльки здригнулася, на вiдмiну вiд Лонг-Бiча, де верхнi поверхи крамниць одним махом вивернуло на вулицi, а малi готелi винесло в море, проте довгу хвилину ми нутром вiдчували нутро землi, нiби ми все ще зв’язанi пуповиною з утробою матерi Землi, яка, наче у кошмарному снi, затягуе нас назад у лоно свiтотворiння.

Мамин портрет злетiв зi стiни, видаючи мiсцезнаходження потаемного сейфа; ми з Розмарi, як у трясцi, вхопилися одна в одну i в якомусь шаленому вальсi пiд власний вереск перетнули усенький кабiнет, майже вiд стiни до стiни.