Смугастий мов життя

А цi набридливi голоси рвуться i рвуться у твою, здавалося б, сьогоднi таку порожню, таку сонячну свiдомiсть:

– Не, ну ви подивiться на них! Хiба ж це дiти?! Та тут через одного – тюрма плаче…

«Тюрма не плаче, жiнко, тюрма смiеться i спiва», – сказати б iй, так який сенс? Хiба вона змiниться вiд чиiхось там слiв?

Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всi гарнi вчителi схожi один на одного, а кожен поганий – поганий по-своему…». І все-таки не смiшно.

Хлопчики, напевне, десь класi в сьомому…

Саме таким вiн i починав…

А цi дiти тiльки й того, що яблуками кидаються.

Нi щоб акуратно складати в дбайливо розставленi на травi ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного i строгого барабанщика, гiдного путiвки в Артек, яким був Геник до приiзду в це трикляте мiсто!

…Вiн плакав цiлу дорогу, як нiколи в життi. Такi великi сльози, такими рясними потоками нiколи ранiше не лилися по його щоках. Нiякий бiль нi ранiше, нi згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли вiн побачив мiсто свого нового життя…

Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у свiтi.

Там жили героi. Не тi, що iх показували в кiно, не командири й чекiсти – iншi, про кого сусiди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геникiв батько казав, що тi дядьки «пройшли табори». Це були суворi чоловiки, синьо поплямованi рясним татуюванням, часто й зi шрамами, всi як один просмаженi чи то сонцем, чи пекучими вiтрами, посiченi зморшками, в якi пов’iдалася чорна або червоняста пилюга ближнiх i дальнiх шахт, – нiби з пекла вирвалися. Змалечку Геник вiдчував побожний жах перед ними.

Вони говорили власною, хоч i мало зрозумiлою дiтям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людинi незмивне тавро. І головне – Геникiв батько був для них «своiм», бо десь-то й колись вони всi працювали плiч-о-плiч – «вольний» i «хiмiк». І було в цьому похмурому братерствi для Геника щось вище за звичне – пiонерське й комсомольське… А признатися в цьому вiн не мав права.

Рокiв iз шести брат Вовка брав малого з собою на вечiрнi «проходки». На хлопчину нiхто з братових товаришiв не звертав уваги, i вiн мiг скiльки завгодно в захватi витрiщатися на молодих «вольноотпущенних», iз якими Вовка вiтався за руку. На цих було менше «наколок», обличчя вони мали не настiльки чорнi й посiченi, як старi батьковi знайомi, але з ними можна було нiчого не боятися.