Смугастий мов життя

Навпаки – його брата боялись усi його однокласники – саме тому, що вiн так вiдверто знаеться З ТИМИ.

Геник жадiбно ловив незрозумiлi фрази, подумки повторював i заучував, сам собi «в умi» пояснюючи по-своему iхнi страшнi слова, чвиркнутi разом зi слиною через губу, й усiм серцем прагнув теж стати таким – нiчним жахом усiх «слабакiв».

У каламутну пору свого життя йому належало тiльки з чуток дiзнатися, що мiсто мрii Свердловськ перейменували «назад» – на Єкатеринбург, що там колись вiдбулася звiряча розправа над царською сiм’ею, але це вже для Геника нiчого не змiнило.

Сведловськ залишився для нього Свердловськом, задимленим i захаращеним заводськими складами мiстом «вольнооппущених» i «хiмiкiв», раем для того, хто мрiе прожити справжне «чоловiче» життя – як батько, Цар i Бог малого Геника.

Батько любив, здавалося тiльки його, малого, бо Вовка був лише «пасинком». Геник не допитувався, що означае те слово, бо мав набагато бiльший клопiт – силкувався збагнути, що еднае батька зi свiтом «лагерних», але так i не впорався з цим.

У тепер уже легендарному для Геника Свердловську вiн, вiдмiнник i шкiльний барабанщик, залюбки вивчав абетку двiрських i вуличних правил, опановував науку протистояння робiтничих районiв, складав iспити поки що бiльше для характеру, нiж для кулакiв.

І пiсля всього цього – в сонне царство, у застояне болото…

Далеко, далеко, сонячно, метушливо й порожньо…

Там вiн устиг завоювати право нi перед ким не схиляти голови, жорстко вiдстоювати свое «я» i домагатися вiльного iснування в такому виглядi, в якому сформувався, без переробок, не ламаючи себе.

А тут належало все починати з нуля.

Завойовувати двiр.

Завойовувати вулицю.

Завойовувати клас…

Але спочатку – завойовувати себе – право гаркавити, вимовляти власне прiзвище на розкотистий французький манiр – грасируючи, як сказали б тепер.

Вiдтепер вiн не Геник, а Чужий, Гаркавий…

«Дурненький»

Коли в тебе е все, що потрiбно, не замислюуешся, звiдки це береться. Воно е i буде завжди, як сонце в небi.

Так, напевно, думають усi дiти. Є – тому, що так мае бути.

Ідеальна картинка кiнця 60-х, чорно-бiла, намальована для пiдручника з англiйськоi мови. Зашторене вiкно, настiльна лампа освiтлюе клаптик стiни зi шпалерами в квiточки i круглим годинником, хлопчик, схилений над книжкою. Навiть, здаеться, чути розмiряне цокання. Затишно, чисто, всi речi на давно визначених мiсцях, тiльки чомусь трiшечки тривожно. Вечiр, а ти сам удома.