Смугастий мов життя

Так у «правильних» книжках «правильнi» хлопчики роблять уроки.

«Правильнi» хлопчики – це хлопчики з порядних робiтничих родин, трiшки шибайголови, трiшки верховоди у вуличних витiвках, але загалом – цiлком благополучнi. Особливо тi, у кого е старшi брати, що дають «правильнi» установки: нормальний пацан повинен умiти битися, але – тiльки захищаючи слабших! А вже якщо ти розвинений не на своi лiта – i поготiв…

Брата Вовку цiеi осенi провели до армii, а його письмовий столик перейшов до Геника практично новеньким.

Ось чого Вовка не вчив молодшого брата – то це марнувати дорогоцiнне здоров'я на такi дрiбницi, як шкiльне навчання. Читати-писати вмiеш? І добре! А далi – таксi доправить!

Геник не зовсiм розумiв, як це можна – бути «розумним» на вулицi й настiльки дурним у життi. Але вуличне життя – життя загадкове, з власними законами, страшенно складне, однак настiльки ж i привабливе…

Годинник знае свою справу. Працюй чи мрiй, а вже не багато й не мало – пiв на сьому.

Час для мiжсезоння не раннiй. Коли за вiкном вiтер i дощ, о цiй порi всi давно вже вдома.

Навiть якось псуе вечiрнiй затишок неприродна тиша в квартирi…

Не дивно, що на пронизливий дзвiнок хлопчина кинувся з радiстю. Звичайно, це батько!

У пiвмороцi коридору (свiтла в поспiху не ввiмкнув) розгледiв лише постать у звичному батькiвському пiвпальтi.

Геник прожогом кинувся в кiмнату, схопив зi столу зошита, щоб продемонструвати своi успiхи й почути трiшки неуважне, трiшки стомлене, але таке важливе в цей незрозумiло-тривожний вечiр: «Добре, синку… Давай-но вечеряти».

І тiльки коли вже стояв на порозi, стискаючи зошит у руцi, розгледiв, що ввiйшов зовсiм не батько! Тiльки пiвпальто i схоже.

Незнайомець зробив крок до порогу, через плече Геника зазирнув до кiмнати.

– А мати де? – не дочекався вiдповiдi й сам собi пояснив:

– Ну, певне ж, iз роботи не прийшла ще…

Далi розвернувся та мовчки вийшов.

Дверi за ним голосно ляснули.

Зi стану зацiпенiння Геника висмикнув телефонний дзвiнок. Вiн не вiдразу пiдiйшов – пiсля дивного вiзиту чомусь стало страшно. Однак телефон дзвонив i дзвонив, тож Геник нарештi пiднiс до вуха слухавку, щоб позбутися звуку, який так лякав.

– У тебе бiльше немае татка, Генику, – хрипко, якось по-чужому пролунав мамин тихий голос.

А далi – самi гудки.

Батько працював бригадиром мулярiв.