Смугастий мов життя

Це Геник знав i не дивувався з несподiваного успiху того, на кому вчителi «хрест поставили». Однак чого б то самому Вiтьковi настiльки носа дерти – второпати не мiг. Знав же цього хлопця як облупленого, у вокзальних i вуличних подвигах той завжди залишався далеко позаду, а тут…

На сiмейних зборах обговорили Вiтькове майбутне та ухвалили, що найкраще вiдправити його до успiшного брата, щоб у тому самому мiстi вступив до ПТУ – подалi вiд «згубного впливу» шалапута й дрiбного крадiя Геника, що завжди пiдбивав тихенького Вiтю на рiзнi дурощi та заважав гарно вчитись i мати в школi зразкову поведiнку… Куди й подiлося миттю антирадянське «вiльнодумство» п’яненького татуся! Виявилося, ганебне Вiтькове минуле цiлком лежить на совiстi шибайголови сусiда.

Годi! – сказали обуренi батьки. Негоже хлопчиковi, в якого такий розумний старший брат, валандатися з абиким!

Так Геник втратив того, кого вважав другом з 12-ти рокiв.

Чи було це зрадництвом?

У книжках подiбне саме так i називалося.

Але вже набагато пiзнiше Гениковi належало зрозумiти: для типовоi радянськоi родини подiбна змiна «прiоритетiв» така сама природна, як дихання.

Мало знати, що в цьому свiтi кожен за себе – не слiд забувати й iншого: люди нiколи не пам'ятатимуть про тебе нiчого доброго. Для твого оточення – ти тiльки потенцiйне зло, хоч би як старався довести протилежне. Нiкого не переконаеш, що тебе не обдарувано милiстю товаришування чи бодай спiлкуватиння з тобою.

Бо природного як дихання спiлкування не iснуе – воно завжди потреба, тому завжди нещире. Так для себе постановив Геник, спостерiгаючи за Вiтьковою «оновленою» сiм’ею.

Люди тобi нiколи не пробачать близькостi, дружби з собою, спiльних провин, дурниць i навiть злочинiв, припишуть усi своi пiдлi думки тобi, обвинуватять у всiх своiх грiхах тебе, назвуть тебе причиною власних нещасть i мститимуться – все життя жорстоко й нещадно мститимуться за те, що колись добровiльно вивернули при тобi свое гниле нутро…

Найстрашнiшими ворогами виявляютьсяс тi, кого ти вважав найближчими.

І все одно Геник iз його завзятою, упертою, заклятою наiвнiстю й далi вважав, що не повинен, не може, не смiе чинити з iншими так, як вони з ним! Що бiльше людина стикаеться в життi з пiдлiстю, то наiвнiшою стае. Тодi Геник ще не знав: наiвнiсть – не завада мудростi.