Смугастий мов життя

Це були казковi сни – назбирати грошей на квиток i сiсти на потяг…

А ввечерi мати, викликана в школу, де iй повiдомили про синовi прогули, взялася до паска.

Геник вирiшив дiяти iнакше – по-чоловiчому.

Наступного ранку сам пiшов до директора i сказав:

– Вибачите мене за прогули. Я не мiг iти в школу, тому що… Бачите, яка латка на колiнi? У мене iнших штанiв нема, в класi будуть смiятись… Я ж новенький, до мене ще не звикли…

– Іди на урок, – сухо кинув директор, не пiдiймаючи голови вiд паперiв, розкладених на широкому столi.

– Йди, я сказав! Я передам учителям твое прохання не викликати тебе до дошки…

Геник увiйшов до класу, прикриваючи колiно портфелем, пробрався за свою парту i не вставав би з-за неi до кiнця урокiв, якби на географii все-таки не викликали.

– Можна з мiсця? – запитав вiн.

– Чого це? – обурився вчитель. – Ти в нас особливий, чи що?

– А гаркавi в нас до дощки не ходять! – заiржали веселуни на заднiх партах.

Замiсть того, щоб iти вiдповiдати, Геник прожогом вискочив iз класу.

Наступного ранку мати приготувала йому новi штани, але пожбурила ледь не в обличчя – так, немовби Геник жадав вiд неi неможливого.

«Бiльше нiколи…» – подумав вiн, зцiплюючи зуби.

Надягнув старi, залатанi, й подався в школу.

Не ховаючись, пройшов на свое мiсце. З так само зцiпленими зубами виходив до дошки, а його, як на зло, викликали мало не на кожному уроцi. Нарештi на останньому, котрий вела класна керiвниця, увiйшов директор. Звелiв усiм сiсти й почав:

– На жаль, поки ще не всi учнi нашоi школи живуть у достатку.

Є багато родин, яким не вистачае на iжу та одяг. Це здебiльшого неповнi родини, тi, в яких немае батька… Ми зобов'язанi пiклуватися про своiх учнiв, якi терплять нестатки. І ви, дiти, маете завжди пам'ятати, що у вашому класi е хлопчик, родина якого долае великi труднощi, й розумiти його. Ось бачите, школа поклопоталася про те, щоб йому видiлили 40 карбованцiв на нову шкiльну форму. Берiть приклад зi старших i завжди допомагайте тим, хто потрапив у скрутне становище. Геннадiю, будь ласка, вийди i вiзьми грошi, за якi твоя мама зможе купити тобi новий одяг.

Це було перше справжне приниження. Його Геник не пробачив свiтовi дотепер. Але хто мусить за це вiдповiдати? Вiн сам, тiльки вiн сам. Адже той, хто не пробачив, е не пробаченим…

Вiн знову (вкотре!) стиснув зуби до болю й узяв тi грошi, щоб удома кинути в обличчя матерi, як вона йому ранiше – новi штани.

А потiм попросився в нову школу.