Танець янгола над безоднею

Аби я народилася рокiв на десять пiзнiше, я б, без сумнiву, «переселилася» у вiртуальний свiт i жила б там, як багато сьогочасних пiдлiткiв.

Проте на той час комп’ютери були бiльш «тугодумними» i коштували надто дорого, як на зарплату шкiльноi вчительки, а Інтернет використовувався щасливчиками, котрi мали туди доступ, швидше для роботи, анiж для розваг.

Отож менi лишалося тiльки гортати крадькома вiд мами сторiнки черговоi книжки – моя жадiбна до лiтер душа не занадто iх перебирала; це могло бути що завгодно, вiд фантастики чи класичного роману до другосортного чтива, взятого напрокат за гривну (на одненьку нiчку!) у лоточку за рогом – за столом пiд жовтим оком настiльноi лампи, зображаючи для пильного ока моеi варти, що старанно учу уроки.

А перед сном, обiймаючи подушку, поринати у вир власноi фантазii, до картин якоi книжечкам було далеко… І молитися крадькома, дивлячись на мамину стареньку iкону, щоб романтичнi фантазii раптом стали реальнiстю i подарували непригляднiй Альцi крила кохання, якi пiдняли б ii до щастя…

Я закривала своi очi химерами, аби не бачити того, чого бачити не хотiла: перших слiдiв старостi на майже завжди понурому материному обличчi, яка у своi роки швидше нагадувала стомлену пенсiонерку, а не «жiнку бальзакiвського вiку», бiдненьку обстановку квартири – такоi тiсноi, що часом здавалося, що в нiй ти починаеш задихатися, власне блiде обличчя у темному люстрi й байдужi погляди однолiткiв, котрi не затримувалися на моiй скромнiй персонi довше кiлькох секунд.

З кожним роком я все бiльше перетворювалася на «книжкового черв’ячка», i замiсть освоювати складну науку макiяжу – пiдборiв – дiвчачих iнтрижок, що все разом називалося «бути справжньою дiвчиною», тiльки глибше закопувалася у хитросплетiння книжкових свiтiв та мертвоi мудростi, невпинно нарощуючи мiж собою та своiми однолiтками стiну iз прочитаних сторiнок.

І химери згодом вiдомстили менi…

Та продовжу свою розповiдь.

Я дивилася на своiх однокласниць, слухала iхнi балачки – i думала, що у мене обов’язково все буде по-iншому. Я не хотiла зустрiчатися з будь-ким, аби тiльки всi вважили «що я вже доросла i гуляю з крутими хлопцями»; мене коробило вiд слова «перепихнутися», i я вiрила, що це мае бути – раз – i назавжди.