Танець янгола над безоднею

А от щодо всього iншого… В моi сiмнадцять фiгура моя не вiдрiзнялася жiночнiстю, та i одяг я звикла носити i вибирати лише за двома критерiями – щоб було зручно i недорого. Порпаючись у своему гардеробi, я з подивом з’ясувала, що не маю жодноi просто красивоi сукнi. До цього часу вони не були менi потрiбнi.

Я ще трохи подумала i дiйшла висновку, що краса – не головне. Адже можна покохати i некрасиву людину…

Точнiше, менi не лишалося нiчого iншого, як спробувати переконати себе у цьому.

Тепер щодня я прокидалася мало не о шостiй i збиралася до свого iнституту, як на свято.

Я так само сумлiнно, за старою звичкою, намагалася увiпхати до своеi голови нову iнформацiю, але ледве розпочиналася пара i студенти розсаджувалися по своiх мiсцях, я бачила лише його.

А коли вiн раптом не з’являвся на парi, порожнiй день розтягувався до таких розмiрiв, що я ледве домучувала його до кiнця, а потiм пiвночi не могла спати, переживаючи марну тривогу – що з ним сталося? І коли наступного дня його свiтлi кучерi знову з’являлися на горизонтi мого неба, бiльше нiякого сонця я не потребувала…

Мiй iдеал звався Дмитром Паляничним; i чим пильнiше я придивлялася до нього, тим бiльше потрапляла до полону свого почуття.

Вiн був саме таким, яким я хотiла бачити свого хлопця. Кмiтливий i дотепний, вiн мiг бути по-дитячому веселим i безпосереднiм… Одним словом – iдеал. А коли часом на котрiйсь не надто цiкавiй парi вiн розосереджено дивився у вiкно, менi здавалося – я помiчаю якийсь нетутешнiй сум у його поглядi…

Я бачила його таким, яким хотiла бачити.

І, яким дивним би це не здавалося, вiдчувала себе найщасливiшою дурепою на свiтi, просто дивлячись на нього – на вiдстанi.

Та моя увага до Дiми лише менi здавалася таемною; усезнаючi дiвчата скоро почали шушукатися за моею спиною i часом собi услiд я чула приглушений смiх.

А вiн продовжував не помiчати мене. Нi модна кофтина, нi нова косметика, яку я з упертiстю художника-фанатика щоранку наносила собi на обличчя, нi запаморочливо коротка спiдниця, яка пiсля сварки з матiр’ю таки з'явилася у моему гардеробi – на нього нiщо не справляло враження.

В його очах я лишалася сiрою мишею; наше з ним спiлкування за увесь семестр обмежувалося буденними вiтаннями чи короткими реплiками.

А одного разу по дорозi до аудиторii одногрупниця Люда сказала нiби мiж iншим:

– Бачиш он ту дiвчину?

Я кивнула, проте, зайнята своiми думками, навiть не поглянула у той бiк.

– Це дiвчина Паляничного.