Чужа кров

Та i навiщо його рахувати? Веснянi ночi короткi, скоро й сонце встане, а тодi – знову день i все спочатку. Коли ще можна вiдчути себе майже вiльною? І в дiвоцтвi рiдко коли вдавалося вивiльнятися з-пiд пильного материного ока, а коли замiж вийшла – то й мови немае. Степан на десять рокiв вiд неi старший, i серйозний чоловiк. Порядок любить, i щоб все, як у людей. І бита була не раз, за те, що «погана господиня»… Хоча чим же вона за iнших гiрша? І коровi, й поросятам дае раду, i городина родить, i дiти ситi й здоровi, хвала боговi… Та все одно – не догодиш.

І що тут сказати…

Але думки ii вже вiдiрвалися вiд звичного свого кола щоденних турбот i злiтали високо – високо, аж туди, де дивилися на землю янгольськi очi – небеснi зiрки. І так хороше було на серцi, i так чомусь тужно…

Аж раптом якийсь рiзкий звук вирвав ii iз задуми: бемкнуло кiлька разiв голосно, нiби десь дзвiн ударив. Аж пiдхопилася; але якi ж дзвони уночi?

А тут ще й з боку лiсу крик долинув – та страшний такий! Чи звiриний, чи людський.

А лiс недалеко – ще двi хати, та й лiс, хатина iхня на самiй околицi…

Не на жарт перелякавшись, Горпина похапцем перехрестилася й кинулася до хати.

Прошепотiла молитву перед iконою i сховалася на печi пiд рядниною, все ж сторожко прислухаючись до звукiв знадвору.

Проте бiльше нiчого дивного не вчувалося.

Заспокоiвшись, жiнка невдовзi заснула.

Ранок зустрiв ii рясною росою. Геть вимокнеш, поти притягнеш з того лiсу рядно кропиви! Проте йти треба: поросятам маленьким кропива потрiбна, щоб росли добре.

А вчора так i не сходила. То ж треба йти хутко, поки дiти не прокинулися.

Узяла рядно та й пiшла собi.

Знайома галявинка, поблизу якоi зазвичай кропиву рiзала, зустрiла щасливим щебетом. Геть збожеволiло птаство вiд буйства весняного – такi пiснi виводять, що куди там тим музикам! Постояла, заслухалася… Схаменулася швидко – треба ж кропиву рiзати. Зуби стисла, взяла рукою оберемок молодоi кропиви. Нiби голками гарячими руку пронизало. Спочатку завжди боляче, поки руки не звикнуть.

А потiм притерпишся – i вже нiби й не помiчаеш того болю.

Швидко старим серпом цiле рядно нарiзала. І коли стала вже те рядно за кiнцi зв’язувати, раптом почула стогiн. Насторожилася; тиша. Й коли уже вирiшила, що приверзлося, стогiн повторився знову.

Серце калатало вiд страху аж десь у горлi, але ноги вже самi обережно несли до кущiв, звiдки тi стогони долинали.

Пiдiйшла, поглянула обережно – i сама охнула – людина лежить долiлиць на землi.