Де батько твій, Адаме?

Птахи сиплють терцiями. Квiтнуть кущi-окупанти, захопивши левову частку територii. Самим квiтом своiм потверджуючи: ми прийшли не надовго. Ми прийшли навiки. Не знаю, що це за кущi, i чому iм надумалося квiтнути на початку осенi. Жасмин? Навряд чи. Божевiльний жасмин, який квiтне за власним бажанням, наплювавши на змiну сезонiв, грайливо вищирився краденими в шипшини голками? Можливо. Аромат лоскоче нiздрi, вiдлунючи в потилицi солодкою знемогою. Хочеться спати. Останнiм часом менi все частiше хочеться спати: вранцi, вдень… Замiсть простого рiшення – пiти баю-бай в незастелене лiжечко – продовжую дивитися у вiкно.

Сусiд Пилипчук вигулюе болонку Чапу, схожу на сплутаний клубок шерстi. Вiн не сейф, як я. Звичайний, з бiльшостi. Просто, коли все почалося, Пилипчуку стукнуло шiстдесят, а люди похилого вiку пiдозрiло ставляться до нововведень. Через цю пiдозрiливiсть, що залишилася з сусiдом досьогоднi, Пилипчуку не пощастило. Так вiн i доживае вiку: псевдо-сейфом. Власне, вiку доживае тiло Пилипчука. А душа – вона, знаете-бо, безсмертна. Згiдно фактам, якi пiдтвердили цю сумнiвну тезу. Болонка ж – iстерична дурепа. Але Пилипчук ii любить. Ще вiн любить гуляти з правнуками, але правнукiв у нього немае. Внуки виросли, а правнуки не народилися. Зрiдка я зупиняюся покурити з сусiдом, i тодi я змушений довго вислуховувати балачки про любов до неiснуючих правнукiв. Болонка в цей час скиглить бiля нiг, прикидаючись правнучкою. Потiм я йду провулком, а спину менi свердлить сповнений заздростi погляд.

Я везунчик.

У мене е син. Адам Кирилович Сич.

Сьогоднi, першого вересня, Адам пiшов до школи.

У перший клас.

Скiльки зараз шкiл у мiстi? Три? Двi? Напевно, питання слiд було б поставити iнакше: скiльки населення залишилося у колись двомiльйонному мiстi? Я не впевнений, що бiльше п’ятисот тисяч. Менше. Значно менше. А на Землi, яка мутуе в райськi кущi? Однi говорять: популяцiя скоротилась уп’ятеро. Іншi смiливiшi, жонглюють цифрами. Але якщо мiряти iншими мiрками, малодоступними для сейфiв, населення виявиться – тьми й тьми.

Просто цьому населенню-велетню не потрiбнi квартири, гаражi й школи. Їм навiть тiла не потрiбнi. Ось якi вони невибагливi. Мiй Адам пiшов до школи, i разом з ним (у ньому?!) за парту сiли тисячi. Цiлком помiщаються за однiею партою. Тiсно, зате тепло.

Один дятел злетiв.

Другий продовжуе стукати.

Навiщо я дiстав цi зошити? Розкидав по столу, мляво дивлячись на вицвiлi вiд часу обкладинки. Найстаршому – майже чотирнадцять рокiв.