Де батько твій, Адаме?

Пам’ятаю, менi видавалося ознакою аристократизму робити записи вiд руки, фiолетовим чорнилом. А епiграф до першого зошита накидано (о жах! – саме накидано…) фломастером. Жовтим. Напевно, я пiдiбрав епiграф пiзнiше. Хоча не певен. Я взагалi не певен, чи знав на ту пору про iснування римлянина Сенеки. Здаеться, спектакль «Театр часiв Нерона i Сенеки» – жорстоку, мудру, хворобливу притчу! – побачив тiльки через рiк. Навiть рецензiю для «Вiстей» робив… Нi, не пригадати.

Цитата випадково трапилася в книзi афоризмiв? Найiмовiнiше. Інодi здаеться: це не я. Кирило Сич давно минулих днiв, самозакоханий молодик з почерком, вiдважно збитим набакир, якому лiньки було навiть очистити наiвний текст вiд повторiв i неоковирностей, – адже гадав у майбутньому зробити книгу, бестселер, поживу для розуму! Зараз я багато чого переписав би наново, якби справдi робив книгу. Шкода, книга закiнчилася, не почавшись. Хай залишаеться, як е: п’ять зошитiв, зафiксований мимохiдь шлях становлення почерку.

Перечитаю з початку.

Посмiхнуся, дивлячись в криве дзеркало часу.

Удень Адам повернеться зi школи, Ванда пригостить нас пирогом, i я урочисто спалю зошити. Виголошу тост на похвалу глупотi. Своiй глупотi, природно. Але це буде пiзнiше. Вночi я шкодуватиму про вчинок, необачний i непробачальний. Я знаю це, але все одно спалю зошити. Вони набридли менi.

Нагадують про минуле. Про часи, коли ми презирливо iменували масу обивателiв «iнтелектуальною бiльшiстю», себе ж потай мислячи елiтою, кухонними обранцями, – навiть не здогадуючись, що настане день, тихий, малопомiтний, як тать уночi, примусивши нас болiсно страждати через неможливiсть приеднатися до бiльшостi, яка спокутуе грiхопадiння. Оточенi любов’ю й турботою, наче помираючi родичi, ми… Ненавиджу слово «ми». Можливо, тому, що в цьому словi менi бiльше немае мiсця. Можливо, тому, що це слово сходить у небуття, поступаючись сценою пiднесеному «Я», такому величезному, що уява сейфа безсила його уявити.

У безiменних кущах нявчить кiшка: сiро-смугаста.

Зачиняю вiкно.

Зошит перший

Час i до нас, i пiсля нас не наш.

Ти закинутий в одну точку; розтягуй ii —

але до яких пiр?!

    Сенека

Ванда, як завжди, була на висотi.