Обитель героїв

Якi е, тих опитали, iз стараннiстю…

– Ну?

– Не бачили, не чули. Замкнулися вночi на всi замки й тремтiли зi страху. Я запитую: чого, мовляв, тремтiли, якщо не бачили й не чули? – знизують плечима. Ми, кажуть, завжди тремтимо. Хоч е чого, хоч нема.

– Викид мани зафiксований? Рiвень?

– Не могу знать! Нам наказали до вашоi появи не доповiдати про подiю в Тихий Трибунал!

Знявши трикутного форменого капелюха, Конрад за косу пiдняв перуку й обережно почухав потилицю. Прокуратор Вiльгельм, досвiдчений iнтриган i хитра бестiя, випадкових наказiв не вiддае.

Про конфронтацiю мiж квiзиторами Всевидющого Приказу й вiгiлами Тихого Трибуналу в Реттii знав кожен шмаркач, що торгуе пирiжками. Обидвi служби потай думали, що чудово впораються зi справами будь-якого профiлю; особливо якщо Його Величнiсть Едвард II розформуе конкурентiв за непотрiбнiстю, перевiвши частину звiльнених ледарiв у безумовне пiдпорядкування службi, що залишиться. Про всяк випадок, як тимчасових консультантiв i хлопчикiв на побiгеньках.

Розумом барон не подiляв таких оманливих уявлень.

Але ж серцю не накажеш?!

Тим часом вони пiдiйшли до входу в готель. Назустрiч, нюхом учувши високе начальство, вилетiв хазяiн «Притулку героiв»: вузькоплечий носатий коротун iз куценькою борiдкою, схожий на чорного вельштер'ера. Барон вiдчув розчарування: вiн потай очiкував побачити блазня в чорно-бiлому трико. А побачив скандального бюргера, що зазнав непередбачених збиткiв, готового звинуватити властi у всiх смертних грiхах.

За хазяiном тягся приватний стряпчий з пером i папером у руках.

– Скандал! Неподобство! – хазяiн нервувався, бризкав слиною. Щоки його вкрилися червоними прожилками, кiнчик носа також почервонiв, видаючи згубну пристрасть до елю й бальзаму «Спотикач». – Пане офiцер, я чесний власник готелю! Я почесний член Гiльдii Готельерiв! Це пiдступи заздрiсникiв! Прагнуть спаплюжити! Вiдбити клiентiв! Розорити! Я вимагаю вiдшкодування зi скарбницi й частку вiд майна впiйманих зловмисникiв…

– Згiдно з «Законом про права потерпiлих», – сухо зауважив стряпчий, не припиняючи на ходу робити нотатки, – стаття шоста, параграф другий.

І задумливо полоскотав вухо кiнчиком пера.

– Барон фон Шмуц, – вiдрекомендувався Конрад, роздратовано сiпнувши кутиком рота. Нервовий тик ставав у пригодi, коли було потрiбно поставити зухвалого спiврозмовника на мiсце. – Обер-квiзитор першого рангу, кавалер медалi «За завзяття».