Обитель героїв

Я вас особисто проведу, щоб не спiткнулися, борони Вiчний Мандрiвцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночi приiхали, панi? Ви б зраночку, завидна…

– Коли треба, тодi й приiхала! – каркнула бабця. – Ранком йому, костоiду! Може, взагалi не треба було приiжджати? Та й iнших дурнiв вiднадити?! То я можу…

Здорове ii око з пiдозрою косувало на «сiятельство зi свiтлiстю», що ввiйшли в хол. Мабуть, пройдисвiти залiтнi! – читалося в поглядi.

– Що ви! Як можна! Я не те хотiв сказати… Дозвольте, я прислужу…

Трепчик не сумнiвався в умiннi гостi вiднадити кого завгодно.

Така i Вiчного Мандрiвця з неба зживе. Вхопивши один з вузлiв карги, хазяiн крекнув вiд натуги. Але впорався i, насилу втримуючи канделябр iз трьома свiчками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рiшуче рушив до карги. Майже не спiткнувшись i нiчого не перекинувши, зупинився за два кроки.

З достоiнством вклонився:

– Дозвольте вiдрекомендуватися, панi.

Ернест Рiвердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусiдами.

Карга витрiщилася на графа, i раптом вiдносно спритно зобразила реверанс.

– Аглая Вертенна. З нетитулованих нобiлiтiв Альгамбри, твое сiятельство.

– Барон фон Шмуц, – миттево опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цiкавiсть, панi… Чи не родичка ви Лайзi Вертеннi?

– Внучка вона моя… А чому ви запитуете? Ви ii знаете, Лайзочку?

– На жаль, не маемо честi, – граф перехопив iнiцiативу.

 – Але, здаеться, всiх нас привели сюди схожi обставини. Ви, панi, теж одержали листа?

– А ви звiдки знаете?

Барон двозначно розвiв руками.

Найкраща вiдповiдь у його становищi.

У номерi на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вiльгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну замiську вiллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмоi.

«Ось тобi, бабусю, й вихiдний!» – подумав барон, невлад згадавши панi Аглаю Вертенну.

* * *

Вiлла прокуратора Цимбала була збудована у стилi еклект-класицизму. Знавцi захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливцi» пiдраховували, скiльки бiнаров з державноi скарбницi… Але пiдраховували нишком: Вiльгельм Цимбал не заохочував увагу суспiльства до свого приватного життя.