Обитель героїв

У останнiх словах Рiвердейла обер-квiзитор вчув натяк на погану роботу Всевидющого Приказу. І знову поквапився змiнити тему:

– Я проведу вас до готелю, графе. Нам по дорозi.

– Кличте мене просто, без церемонiй – Ернест. Я перед вами в боргу. І не сперечайтеся, будь ласка! О, вибачте, я наступив на ваш планшет…

– Гаразд, не сперечаюсь, – жартiвливо пiдняв руки барон. – Але тодi й ви називайте мене Конрадом.

– Ходiмо, друже мiй Конраде. Без вас я б, напевне, до ранку шукав дорогу. До речi, як ваша дуель? Сподiваюся, все пройшло добре?

Конрад дозволив собi посмiхнутися:

– Цiлком.

Не гiрше, нiж у провулку.

– Вiд душi поздоровляю! «Вiяло Сет-Раббi» у вашому виконаннi було чудове! Зважте: це не комплiмент, а оцiнка знавця. Хоча з лiвоi… Вам корисно трохи розслабити плече. А кисть при вiдтяжцi, навпаки, закрiплювати жорсткiше. Це дозволить скоротити амплiтуду без втрати сили. А щодо решти – чудово! Хоч у пiдручник помiщай.

Слухаючи мiркування графа, барон час вiд часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рiвердейла справедливими.

Дивно, щоправда, вислуховувати подiбнi сентенцii вiд ексцентричного старого, врятованого з лабет грабiжникiв. Але це зайвий раз пiдтверджувало правильнiсть висновкiв. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратноi справи.

Що стосуеться практики, то не всiм же бути унiверсалами.

* * *

– …це називаеться готель?! Це називаеться столиця?! Менi, жiнцi похилого вiку, жити у вугiльному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задницi! І за цей склеп – пiвбiнара в день?! Що? iжа? Я ще подивлюся, що у вас за iжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиi такi, що й свинi гидуватимуть!

Бiля конторки, за якою ховався зiщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга.

Найбiльше карга скидалася на пiрата в спiдницi. Вiрнiше, у багатьох спiдницях, що гамузом стирчали одна з-пiд одноi. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жiночому, а з вузлом на потилицi та двома хвостами, що спадали на широченнi плечi; сивi пасма повибивалися назовнi. Обличчя черепахи, усе в зморшках, нiс гачком. Лiве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискуе. Рукави плетеноi кофти закоченi по лiкоть; пальцi на жилавих руках ворушаться врiзнобiй.

І голос хрипкий, як у голодноi ворони.

– Не турбуйтеся, панi! Зараз запалимо свiчки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнiвайтеся! От iх сiятельство з iх свiтлiстю – добрий вечiр, панове! – пiдтвердять.