Обитель героїв

Присiвши за столик i сьорбнувши морсу, барон подумав, що збори в термах нагадують йому iншi збори в подiбнiй обстановцi. Пригадуеться, це спричинило знамениту дуель, куди масштабнiшу, анiж дурний двобiй з корнетиком. Сiм рокiв тому Конрад фон Шмуц i прокуратор Цимбал нiжилися в термах Кара-Калли, коли Просперо Кольраун посварився зi своiм другом, капiтаном лейб-варти Рудольфом Штернбладом. Зараз капiтан лежав на тапчанi долiлиць, вiддавши кволе тiло на поталу масажистовi, глухому як пень – щоб був байдужий до стогонiв пiдопiчного й не дослухався до бесiд знатних осiб.

Той, хто бачив Штернблада пiд Вернською цитаделлю, мiг би пiдтвердити: капiтан так самiсiнько блаженно охав бiля Совиноi брами, заколюючи шостого пiдряд трольха-воротаря.

Антонiн Тератолог, коронний друнгарiй Департаменту Монаршоi Безпеки – у народi, пошепки, «Дамба» – теж був присутнiй тодi в Кара-Каллi. Великий Слiпий, прозваний так за байдужiсть до будь-яких справ i занять, крiм захисту царственно! особи вiд зазiхань зловмисникiв, – цiеi митi Антонiн байдуже стругав яблуко мiнiатюрним ножичком i складав скибочки на блюдце, вперемiш iз родзинками.

Виходив гарний орнамент у стилi «делiрiй».

Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазнi пiд час подiй семирiчноi давнини. Кавалер ордена «Шкiдник Божою Милiстю» з трояндами та бантами, Серафим дрiмав у крiслi, сопучи i прицмокуючи. Напевне, нiч видалася бурхлива, i години без сну далися старому взнаки.

Так би подумав кожен, хто не був на корткiй нозi з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткiй нозi, той нiчого не думав i давно кульгав.

– Доброго здоров'я, бароне! – сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймилiший i найпривiтнiший волхв Месроп Серкiс, голова Тихого Трибуналу, у минулому – некромант, почесний доктор столовертiння.

Лише однiеi людини iз присутнiх барон не знав. Нiчим зовнi не примiтного чоловiка, повнiстю загорнутого на схiдний манiр у простирадло з червоною облямiвкою.

Впiзнавати його без вiдповiдного розпорядження було б поганим тоном.

Нiчим не примiтний чоловiк iз розумiнням посмiхнувся.

І ледь повернув голову до прокуратора.

– Коннi, дозволь вiдрекомендувати тобi декого з моiх гостей! Його величнiсть, нинi й навiки славний Едвард II iнкогнiто!

Барон вирiшив обмежитися вставанням i поклоном – церемонним, але не над мiру. Раз iнкогнiто, значить, iнкогнiто.