Обитель героїв

– Доброго дня, ваша свiтлосте! Як ми радi вас бачити! – сам того не знаючи, стряпчий повторив улюблене вiтання прокуратора Цимбала. – Панi, дозвольте вiдрекомендувати вам барона фон Шмуца, рiдного дядька квестора Германа…

– Фон Шмуц? – панi ледь повела бровою.

– …обер-квiзитора першого рангу! Слiдство у справi, вiдомiй нам усiм, доручено саме йому! І я запевняю, що немае бiльш гiдноi людини! Ваша свiтлосте, дозвольте представити вам мiстрис Марiю Форзац, матiр нашого незабутнього Кристофера Форзаца, який трагiчно пропав безвiсти.

З тактовнiстю пан Терц таки не дружив.

Але барона зацiкавило iнше. Мiстрис? Чарiвниця? Таке звертання – рiдкiсне, але цiлком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високоi Науки. Не вульгарних вiдьом, а освiчених, з дипломами, науковими працями, здебiльшого з дисертатами, котрi з якоiсь причини приховують справжнiй рiвень i квалiфiкацiю. Гаразд, доручимо Генрiеттi розiбратися.

А тим часом вiдзначимо, що родичi квесторiв продовжують збиратися в «Притулку…»

Залишилося ще двое.

Барон галантно вклонився панi, та вiдповiла легким кивком. Пес пiдняв голову, схожу на диню, i широко позiхнув, висолопивши чорно-синiй язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовтi, ледь загнутi назад iкла свiдчили аж нiяк не про рослинну дiету. У крихiтних очицях жеврiла нелюбов до людства в цiлому i до спiвробiтникiв Всевидющого Приказу зокрема.

– Лю, прошу тебе, без ексцесiв…

Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – i демонстративно заснув знову.

Хрiп собацюра голоснiше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома пiсля гулянки в шинку. У повiтрi зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвiт-стряпчий.

– А я тут, ваша свiтлосте, бажаючи вiдволiкти панство вiд смутних думок, почав розповiдати одну iсторiю. Послухайте й ви. Це сталося майже мiсяць тому, i повiдав менi про випадок мiй колега, стряпчий Тлумач. Втiм, це справи не стосуеться. Отже…

«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручнiше влаштовуючись у крiслi.

Бронзова табличка на пiдлокiттi стверджувала, що крiсло обтягнуте шкiрою справжньоi релiктовоi лiбiтинii. Всупереч здоровому глузду й даним iсторичних хронiк, якi хором запевняли: останнi лiбiтинii пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днiв, шкiра тварини коштувала б цiлого спадку. «Ну гаразд, граф i дама-чарiвниця. Припустимо, iм делiкатнiсть не дозволяе виставити Терца геть.