Обитель героїв

Словом, захiдна частина Глухоi Пущi, Ближнi Лугiвцi та Шнарант, що межуе з Фiльчиним бором, королiвським указом вiдiйшли для розселення осiдлих гомолюпусiв.

Так iх стали називати на вiдмiну вiд гомолюпусiв диких, позастанових, громадянства позбавлених, а тому доступних для облав i гонiв за лiцензiею Департаменту Ловитви.

Рокiв за десять, при Едвардi II, осiдлi гомолюпуси домоглися почесного права служити в армii, а дехто з «вовчих князiв» отримав дворянство. Наприклад, Лекса Мануш, котрий пiд Вернською цитаделлю очолював «ескадрон смертi», сформований з одноплемiнникiв Мануша.

Цей загороджувальний загiн понад двi години утримував прорив «олов'яних солдатикiв», поки капiтан Штернблад не пробився крiзь ряди мерцiв-гвардiйцiв, якi не гинули й не здавалися, i не зарубав власноручно мага-ренегата Юшика Бренбоу. Мерзотник навiть за мить до загибелi продовжував лити олово у формочки i слати големiв у бiй.

Капiтана його величнiсть особисто розцiлували в обидвi щоки, а Лекса дiстав грамоту на дворянство й заповiтний постфiкс «Еск.

», тобто есквайр.

– Чого ж ти вiд собак сахаешся, Кош Малой? Не соромно?

Здоровань потупився. Смикнув намисто, мало не розiрвав.

– Соромно… – на щоках перевертня спалахнув густо-буряковий рум'янець. – Страшенно соромно, свiтлосте. Та в родинi не без виродка. От я i е той виродок…

– Гаразд, ходiмо, раз нашi чекають. Забалакалися ми з тобою…

Барон сховав заповiтний аркуш за обшлаг рукава. Тепер, за наявностi листа – хто б його не пiдкинув, друг чи ворог – можна було спокiйно «вписуватися» в компанiю родичiв.

Свiй серед своiх.

Крокуючи коридором i гордо несучи довiрений йому канделябр, дивний гомолюпус Кош раптом ляснув себе рукою по лобi. На щастя, не тiею, у якiй був свiчник, iнакше начувайся.

– О! Макiтра дiрява! Спасибi, свiтлосте, забув тобi сказати!

– За що? – не зрозумiв барон. – За порятунок вiд злого собаки?

– Не-а! Собака цей клятий сам пiшов… З хорошою людиною ти мене познайомив! Мене мамка вчила: хто тебе, Кошику ти мiй, розумнику, з хорошою людиною зведе, ти тому в нiжки кланяйся! Хороша людина краща за мiшок золота!

У душу обер-квiзитора закралася страшна пiдозра.

– І хто ж ця гарна людина?

– Стряпчий! Такi штуки розповiдае – отетерiти! Про молочницю одну… як ii?.. А-а, Колодзябчик!.. Хо-хо-хо, смiшно…

Пiдлога пiд ногами хитнулася. Гадюка-стряпчий кинув отруйне насiння у благодатну землю. Урожай драконових iкол не забарився.