Пасербки восьмої заповіді

Мiрошник прицмокнул язиком – чи то волiв пiдганяв, чи то дивувався, що його випадкова попутниця знайома з таким богоугодним чоловiком, як Ян Івонич, iгумен тинецького монастиря бенедиктинцiв.

Пiд’iжджаючи до Жаб’ячого Джерела, що здалеку кивало до них криничним журавлем, Марта навiть не почула, а, скорiше, вiдчула хрипке Джошеве гарчання. Не встигнувши нiчого змiркувати, вона метнулася з воза на землю i мертвою хваткою вчепилася в густу собачу шерсть за мить до того, як одновухий ледь не рвонув уперед, до колодязя.

– Що з тобою, Джоше?! – Марта розумiла: довго втримати iй пса не спромога, та й узагалi

Джош-Мочун був не з тих, кого може пересилити жiнка.

За що свого часу й поплатився.

Пес уперто тяг ii до колодязя.

Усе ще утримуючи однiею рукою собаку, Марта дiйшла до повороту й побачила Жаб’яче Джерело.

Неподалiк вiд дерев’яного зрубу, що обгороджував колодязь, до розкидистоi яблунi притиснувся спиною молодий циган, скорiше циганча, виставивши перед собою кривий нiж.

– Не пiдходь! – мов пiдстрелена рись, сичав хлопчисько й люто блимав очима, а його яскраво-червона сорочка полум’янiла на вiтрi. – Присягаюся мамою, зарiжу! Не пiдходь!..

На товсту яблуневу гiлку був мiцно намотаний шкiряний повiд гнiдого красеня, засiдланого на подив старим i поношеним дерев’яним сiдлом, на яке не сяде жоден самоповажаний вершник, а тим бiльше натуральний циган.

Кiнь нервував, трусив головою i форкав.

Лiниво, з неквапливим спокоем людей, що вмiють убивати, циганчука оточувало п’ятеро мужикiв.

Двое тримали короткi, iз товстим обухом сокири, бiльш зручнi для роботи, нiж легкi вiвчарськi чупаги; третiй дiставав iз пiхов свiй нiж, на вiдмiну вiд циганського широкий та прямий, а четвертий ганчiркою нашвидку перев’язував п’ятому розсiчену руку. Видно, циганча вже постаралося. З облич мужикiв ясно було видно, що жити хлопчиськовi зостаеться лiченi хвилини. Просто нiкому не хотiлося лiзти першим та даремно кривавитися.

Джош гарчав, вищиряв страшну пащу й тяг Марту вперед.

– Це циган, – заспокiйливо кинула жiнка псовi. – Конокрад. Ти ж нiколи не зв’язувався з конокрадами, Мовчальнику! Та що ти, справдi, адже посiчуть сокирами – i його, i нас iз тобою!

Пес не чув.

– Не вiзьму я iх, Джоше, – мало не плакала Марта, iз останнiх сил стримуючи пса. – Сам знаеш, надiрвалася я з тобою, багато не зможу… i втомилася з дороги.