Пасербки восьмої заповіді

Будь ти хоч тричi милостивим безсрiбником – епископом до самоi смертi не станеш, бо знайдуться лакузи хитрiшi та спритнiшi за тебе!

Усе це ксьондз Ян збагнув швидко. А збагнувши – узявся за дiло. Самуiл-баца мiг пишатися старшим сином: не раз котрийсь iз отцiв-бенедиктинцiв раптом забував, про що саме хотiв доповiсти тодiшньому абату чи прилюдно затинався посеред молитви, забувши слова, якi впродовж рокiв безперешкодно злiтали з язика; а то й сам старий iгумен починав нi з того нi з сього прихилятися до молодого ченця, якого ще недавно вважав юним вискочнем, який зазiхав на його мiсце (i цiлком правильно вважав!)…

День за днем, рiк за роком викраденi задля благоi мети чорнi думи, корисливi помисли, заздрiсть, марнославство, доноси й iнтриги слизькою цвiллю осiдали в душi брата (пiзнiше – вiтця) Яна, i час вiд часу Івонич починав задихатися, тонути в цьому брудi, не вiдрiзняючи природженого вiд краденого.

Тодi вiн на кiлька тижнiв зникав iз монастиря – нiбито у справах святоi католицькоi церкви – потай мiняв свое вбрання на мирське й пускався берега, з головою поринаючи в безодню пияцтва, обжерливостi, гульби й продажноi любовi, даючи вихiд чужим пристрастям та бажанням, що нагромадилися в ньому.

Це траплялося нечасто – лише тодi, коли його душа переповнювалася тiею гидотою, що ii отець Ян вибирав iз чужих. Для блага iнших – i заради власного зиску. Усiляко бувало, i досi мучився сорокалiтнiй абат Ян, що його вважають святим, досi дiймало страшне питання: благо дiе вiн чи зло? Чи бажане Боговi те, що вiн робить, чи вже чекае на нього в пеклi Сатана, у зловтiшному передчуттi потираючи руки?.

.

Вiдповiдi iгумен усе ще не знайшов.

7

Марта присiла на край вузького чернечого ложа й мовчки спостерiгала, як отець Ян повагом умощуеться на лавi навпроти неi. Строге й блiде абатове обличчя з високим чолом та густо посивiлими скронями справдi скидалося на лик святого, i Марта подумала, що Яносиковi дуже пасував би свiтний нiмб навколо голови. На абатовi була бiла довгопола ряса з пелериною, яку носили всi бенедиктинцi, але навiть не знаючи, хто вiн, Марта нiколи б не сплутала Яна з рядовим ченцем iз ордена св.

Бенедикта чи якогось iншого.

– Ну, здрастуй, сестро, – стиха мовив абат i подивився iй просто у вiчi.

– Здрастуй… святий отче, – ледь посмiхнулася Марта.

Посмiшка вийшла сумна, мало чи не вимучена.

– Давно ми не бачилися з тобою, Марто. І тому я не вiрю, що ти випадково з’явилася тут. Розповiдай.