Пасербки восьмої заповіді

Без особливих труднощiв добувшись на горище особняка бiднiшого, розташованого саме навпроти садиби, що його цiкавила, Джош-Мовчун витяг завбачливо придбану вранцi пiдзорну трубу, зручнiше влаштувався бiля слухового вiкна та зайнявся спостереженням.

До вечерi вiн устиг з’ясувати, де розташована кухня та примiщення для челядi, доволi точно визначив мiсце чорного ходу (хоча самих дверей йому не було видно) i вирiшив, що для початку досить – пiшов пiдкрiпити своi сили доброю склянкою вина i неабиякою порцiею улюбленоi баранячоi печенi.

Пристойна винарня знайшлася неподалiк, i отут Джозефовi зненацька поталанило: в одному з вiдвiдувачiв вiн безпомилково впiзнав садiвника з обраного для показового грабунку маетку.

Садiвник, рудочубий велетень iз здоровим рум’янцем на щоках та з великою родимкою пiд лiвим оком, од чого здавалося, нiби вiн постiйно щулиться й хитро пiдморгуе, не марнував часу: перед ним на столi стояли два чималi глеки з вином, хоча щоправда, один iз них уже був напiвпорожнiй.

Зайве уточнювати, до якого саме столу поквапливо пiдсiв Джош-Мовчун.

Садiвник трапився не надто говiркий, та й вiдверто розпитувати його було б небезпечно, але коли в другому з глечикiв з’явилося дно, язик садiвниковi нарештi розв’язався. Тож незабаром Джозеф довiдався i про небезневиннi пригоди Лаури Айсендорф, i про ii дивну компаньйонку Марту, яка жила в маетку вже не перший рiк, i про незбагнену забудькуватiсть самого барона – але тiльки тс-с-с, хто ж буде пановi нагадувати, та ще й про ТАКЕ!.

Найбiльше зацiкавило Джоша згадування про колекцiю старовинних ваз iз усiх кiнцiв свiту – iх зiбрав ще покiйний батько барона Вiльгельма. Утiм, про вази садiвник згадав мимохiдь

i, зажадавши ще вина для себе та для свого нового друга, почав неслухняним язиком розповiдати Джозефовi про секрети пiдрiзування яблунь, про час висаджування троянд та про iншi премудростi садiвничого ремесла. Джош терпляче слухав, розумiючи кивав i час вiд часу намагався повернути розмову до того, що його цiкавило, але це йому нiяк не вдавалося – садiвник мiцно осiдлав улюбленого коника, i звернути його з уторованоi колii годi було й думати.

Нарештi садiвник, – а його, як наприкiнцi iхньоi змiстовноi бесiди з’ясував Джозеф, звали Альбертом, – вирiшив, що час iти додому. Але саме тут з’ясувалося, що на ногах Альберт стоiть дуже непевно, а пересуватися може хiба що тримаючись за щось, а лiпше – за когось.