Пасербки восьмої заповіді

Джош був болiсно нiжний з нею, вiн угадував першу-лiпшу ii примху, тож Мартi часом здавалося, що Мовчун живе так, немов кожна його мить – остання, немов завтра його чекае ешафот, похмурий кат i прядив’яна мотузка, а отже, вже не буде блакитного неба та довiрливих лебедiв у ставку, не буде грайливих поглядiв удень i палкоi пристрастi вночi, не буде ii, Марти, i самого Джоша незабаром не стане…

Нарештi Марта не витримала.

Мовчун довго не вiдповiдав, немов заповзявся пiдтвердити слушнiсть свого прiзвиська чи просто не знав, що вiдповiсти на запитання: «Що з тобою, Джоше?»

– Я влип у кепську iсторiю, Марто.

І дуже сподiваюся викрутитись. Через тиждень усе вирiшиться. Якщо я стану колишнiм – розповiм тобi все. А якщо нi… Я дам тобi лист, але пообiцяй, що прочитаеш його не ранiше, нiж через вiсiм днiв пiсля того, як я не прийду на призначену зустрiч, або спалиш наступного четверга, якщо я скажу тобi, що все гаразд. Обiцяеш?

– Обiцяю… Але, Джоше, може, я чимось допоможу? Пам’ятаеш, адже я тобi допомогла тодi…

– Нi, Марто.

Злодiй повинен умiти самотужки вiдповiдати за своi вчинки. А втiм, до чого тут злодiйство…

Минув тиждень тяжкого чекання. Обое намагалися забути про лячну розмову, безоглядно вiддавалися одне одному, але десь на сподi душi кожен вiдчував, як над ними купчаться хмари, готовi от-от пролитися… Чим? Добре, якщо просто зливою!

Перед обумовленим четвергом Марта геть змучилася, чекаючи розв’язки. Вона тiльки те й робила, що позирала на лист на столику, але розпечатати його так i не зважилася.

Джош примчав додому за пiвгодини до умовленого часу, Марта з невимовним полегшенням побачила сяючого Мовчуна, фрукти, двi пляшки вигроненого бургундського…

– Ну? – викрикнула вона прямо з порога.

– Минулося! Я живий i здоровий, ти – теж. То давай вiдзначимо це! – посмiхнувся Джош-Мовчун задоволено.

– Тодi розповiдай!

– А, потiм! – вiдмахнувся Джош. – Давай не псувати вечiр!

І вони не стали псувати цей вечiр, потiм не стали псувати наступний i ще один… Лист так i залишився на столику нерозкритий i неспалений, через день-другий Марта запхала його в скриньку i, проходячи мимо, байдуже сковзала по нiй поглядом.

А через тиждень Джош не прийшов на ранкове побачення. Надвечiр Марта, яка вже не знаходила собi мiсця, одержала записку, надiслану з хлопчиськом-посланцем.

«Прощавай, Марто. Я думав, що менi пощастило обдурити ЙОГО, але я помилився. Щоночi менi сниться, як ти помираеш вiд чуми.