Пентакль: Збірка

Кавун на столi, нарiзаний гострим ножем, нi насiнини не випало… Ходiм зi мною.

В Омелька мимоволi виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сiк. Нога ступила проти волi, за нею друга…

Дзеленькнув дзвiночок. Омелько зупинився i позадкував. І, примружившись, з усiх сил велiв своiм ногам iти в iнший бiк – вiд ворiт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сiрому туманi бачилася тiльки стежина, а в далечинi – урвище…

– Зажди, дитино… Зажди, перегодь…

Омелько йшов, прориваючись начебто крiзь густе павутиння.

Позаду чулася важка кiнська хода. Інодi дзвiночок замовкав, тодi хлопця розвертало i тягло назад – до баби та ii кобили. Вiн тряс дзвiночком, але той теж нiби нiмiв вiд жаху. Та в останнiй момент, коли хлопець мiг уже розгледiти хробакiв, що кишiли в порожнiй очницi коня, дзвiночок видавав «дiнь-дiнь», i Омелько одержував нову коротку волю…

Урвище було ще далеко, коли проспiвав пiвень, i у своему снi Омелько почув його голос.

Розплющив очi.

Займався ранок.

Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворi, мати доiла корову, дверi в хату була широко вiдкритi, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…

Омелько намацав на грудях дзвiночок. І страх його зменшився.

* * *

Удень по селу ходили чутки. Однi говорили, що нiмець занедужав i викликав з мiста лiкаря. Іншi – що нiмець здоровiсiнький, сьогоднi по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла вiд колодязя найновiшу новину: нiмець знайшов на баштанi чийсь картуз i вже обiйшов з ним кiлька дворiв: випитував чий.

– А твiй картуз де? – запитав брат Семен нiби мiж iншим.

– У коморi, – вiдповiв Омелько, не моргнувши й оком. – Ти що, думаеш, я до нiмця на баштан полiзу?!

Семен розреготався:

– Ну так… Там же чорти… Хоча полiз адже хтось, iнакше звiдкiля там картузу взятися, га?

– Ти його бачив, того картуза? – запитав Омелько з усiею можливою зневагою. – Дiвки, може, i брешуть!

Варка трохи образилася.

Весь день Омелько шукав моменту, щоб ушитися знову в балку до дiда, але як на грiх, йому постiйно дошкуляли дорученнями.

Зроби i це, i те, принеси i вiднеси, полагодь, помий, склади – Омелько вертiвся як веретено, нi хвилинки не маючи вiльноi. А ще пам’ятав слова дiда: допомагай, не ухиляйся вiд роботи. Може, i зарахуеться ретельнiсть? Голоснiшим стане дзвiночок?

За весь день дзвiночок жодного разу не дзенькнув. Домашнi i не помiтили, що вiн в Омелька за пазухою.

Увечерi хлопець довго намагався не заснути.