Пентакль: Збірка

 – Сплять… i сниться iм…

– Що?

Дiд подивився на Омелька скоса. Перевiв погляд у якусь тiльки йому видиму далину:

– Краiна iм сниться. Боi… Перемоги… І договори, що пiдписують на свитках i скрiплюють гетьманськими печатками. І слава iм сниться, голосна слава… І нащадки iм сняться – тi, – дiд невиразно махнув рукою за плече, – якi напишуть про iхню славу в шкiльних книгах з жовтими сторiнками… І нiкому з них нiколи…

Дiд замовк, важко роздумуючи. Звiв кошлатi брови, пошкрiб лисину:

– Йди. «Отче наш» перед сном читаеш?

– Читаю, дiду, як не читати!

– Ну тодi йди.

Омелько вилетiв з двору, Куций проводжав його радiсним гавкотом i дзенькотом ланцюга.

* * *

Дзвiночок Омелько сховав пiд сорочкою.

Увечерi, коли мати вже покликала на вечерю, йому зустрiвся на вулицi Андрiй. Той розповiв не без захвату, що, виявляеться, на баштанi у нiмця знайшли хлопчачий картуз iз трiснутим козирком, i нiмець страшенно гнiвався – обiцяв знайти, хто там був, i тодi вже не дати спуску.

– Кажуть, так лаявся, що в крайнiх хатах було чутно, – говорив Андрiй, поправляючи на головi свiй власний запилений картуз.

Омелько на превелику силу прикинувся, що ця новина викликае в нього тi ж почуття, що й в Андрiя: подив i цiкавiсть.

За вечерею батько запитав, чого це Омелько такий тихий; той послався на втому i, ледь уставши з-за столу, поспiшив у сарай, на сiно. Утомився вiн i справдi страшенно: безсонна нiч далася взнаки. Укрившись iз головою, вiн згорнувся калачиком – i вже через мить стояв у коричнювато-сiрому маревi бiля ворiт батькiвського подвiр’я.

Нiкого – нi чоловiчка. Нi звуку – навiть собака не гавкне. І до нього наближаеться, боком сидячи у сiдлi, баба в чорнiй одежi з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.

А пiд бабою – кобила. Половина голови зi шкiрою й оком, половина – череп. На шиi шкiра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.

– А ну, дитятко, – озиваеться баба, – ходiмо зi мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?

Омелько вiд страху мов язика проковтнув.

– Пiдемо зi мною, хлопчику. Тут недалечко.

Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвiночок, той, що висiв на шиi на тоненькому ремiнцi. Дзвiночок подзвонював тихо i нiби сам по собi. Дiнь-дiнь… Дiнь-дiнь…

Баба вiдсахнулася. Кобила вiдступила; баба повела рукою, нiби запрошуючи за собою:

– Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходiмо.