Пентакль: Збірка

Пес, якому ще цуценям вiдрубали хвоста – Куций – зустрiв його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впiзнавши, замовк i навiть спробував покрутити обрубком хвоста.

Дiд був удома. Сидiв, як звичайно, на колодi з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрiв без звичноi привiтностi – наче уже щось знав.

Хлопець, обливаючись сльозами, розповiв йому все до нитки – i про кавуни, i про нiчний баштан, i про голови на грядках. Дiд слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здiймалися кiльця диму – Омелько дивився на них уже без жодноi надii.

Якщо дiд йому не допоможе – не допоможе нiхто, нiмець потягне Омелька iз собою в пекло, i поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…

– Знав я, що цим закiнчиться, – сказав дiд зненацька м’яко. – Не даремно баба Рудковська тобi пуп зав’язала на чотирьохлистковiй конюшинi, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…

І замовк, настовбурчивши сивi вуса.

– Що? – жалiбно запитав Омелько.

Дiд зiтхнув:

– Дурний ти хлопець… Порожня голова.

– Дiду! – заблагав Омелько. – Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Нiмець потягне мене в пекло, i…

– А таки потягне, – суворо погодився дiд.

На це Омелько не знайшовся, що сказати, i мовчки заплакав.

– Дурень ти, дурень, – сумно продовжував дiд. – Не будь ти менi рiдним онуком…

Вiн важко пiднявся i пiшов кудись усередину куреня. Омелько сидiв тихо; дiд повернувся, несучи в кулацi щось, вiд чого звисав зi жменi тонкий шкiряний ремiнець.

– Слухай, дурню, – сказав дiд, знову всiдаючись навпроти Омелька, хлопцевi трохи полегшало, бо в дiдовому бурчаннi не було гнiву.

 – Повiсиш ось це на шию… І коли вона приiде за тобою на дохлiй кобилi – за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тiльки не дай iй до себе доторкнутися!

– Хто приiде?!

– Мовчи, не перебивай. Три ночi тобi даеться. Зможеш протриматися – герой. Не зможеш… отут тобi, Омельку, нiхто не допоможе.

– А ти, дiду?!

– Я тобi вже допомiг, – вiдгукнувся дiд суворо. – Тобi б на тiм баштанi навiки залишитися, сни бачити… А ти пiшов.

Тому що я пiдсобив.

Вiн розтулив долоню. На зашкарублiй пiдстилцi з вiкових мозолiв лежав дзвiночок – звичайний дзвiночок на тонкiм шкiрянiм ремiнцi.

Вiд дiда пахло тютюном i травами. І ще чимось, вiд чого Омельковi стало набагато спокiйнiше.

– Дiду… А чого вони там сплять?

Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.

– Дiду…

– Сплять, – старечий рот пiд сивими вусами владно загнувся куточками донизу.