Пентакль: Збірка

Мить – заплющенi повiки здригнулися, старий запорожець вiдкрив очi, поводив зiницями, i втупив погляд в Омелька.

* * *

Вiн не пам’ятав, як вибрався на дорогу. Сорочка була вся порвана, штани – бруднi i мокрi наскрiзь. Скавуляючи вiд жаху, Омелько дiстався Стугни i залiз у рiчку з головою – прохолодна чиста вода допомогла йому зiбрати рештки сил i не втратити розуму.

Вiн бурмотiв усi молитви, якi знав. Вiн виправ одяг; мiсяць на той час пiднявся високо, i доводилося ховатися в тiнi кущiв – щоб хто-небудь, хто вийде вночi за господарською потребою, не мiг помiтити на березi скорченого голого хлопчиська.

Вiн трохи заспокоiвся i сказав собi, що все позаду. Одбувся, вважай, легко. Хлопцям, звичайно, вiн нi слова не скаже – боронь Боже, розповiдаючи, знову переживати такий жах…

Та й не повiрять хлопцi. Будуть смiятися, як над Леськом.

Нiч була глуха мов тетеря. Ставало прохолодно. Омелько викрутив одяг, натягнув на себе i вирiшив добиратися додому бiгцем – i зiгрiешся, i сорочка та штани висохнуть…

Тiльки вiн так подумав, як раптова згадка прибила його до мiсця.

Ця згадка була страшнiша за все, чого вiн набачився сьогоднiшньоi ночi.

Картуз!

Картуз iз трiснутим козирком залишився на баштанi!

Коли Омелько, не тямлячи себе, кинувся тiкати, картуз злетiв у нього з голови, та й залишився лежати серед вiдрiзаних голiв. Тож, завтра вранцi панський сторож, обходячи баштан, неодмiнно його знайде…

А може, сам нiмець наступить начищеним чоботом. Поморщившись, нагнеться, вiзьме картуза двома пальцями, пiднесе до очей…

Омелько вiд страху навiть пальцi закусив.

У панських слуг i сторожiв була одна особливiсть – вони точно знали, кому iз сiльських хлопцiв належить та чи iнша рiч. Цього самого картуза колись Семен загубив, рятуючись вiд собак у панському грушевому саду, i вже другого дня сторож був у батька у дворi з картузом у руках, i батьковi довелося сплатити штраф, а Семен потiм ще довго ходив розчепiрою, спав на животi i iв, стоячи…

А вже нiмець, якщо вiн з пеклом зв’язаний, одразу здогадаеться, чий картуз.

* * *

Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоiла i погнала на пастiвник корову, мати взялася пекти хлiб, а Оксанка – допомагати в хатi.

Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозi примудрився ушитися – батьковi було не до нього, дорога пiсля дощiв зовсiм розкисла, i вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоiну.

Ковтаючи сльози, Омелько поспiшив у балку, до дiда.