Пентакль: Збірка

Нiч видалася теплою, але Омелько тремтiв, дiставшись нарештi до баштану. Вiтер улiгся. Було так тихо, що Омельковi вчувалося слабке гудiння усерединi власних вух. Вiн глибше натягнув картуза з трiснутим козирком. Постояв ще… Прислухався…

Знайшов у тину щiлину, досить широку, щоб протиснутися. Був вiн верткий i худий, щоправда, боявся порвати сорочку. Обiйшлося; через хвилину вiн уже стояв на баштанi, навкарачки, умлiваючи вiд страху i щастя.

Швидко перехрестився, оглянувся, чи немае де чортiв.

Тихо. Темно. Вiддалiк ледь бiлiе сторожка. Про всякий випадок поплював через лiве плече, а потiм i через праве. Тричi прочитав «Отче наш». Лiг на пузо…

І поповз, звиваючись, як в’юн.

Мiсяць пiднявся вище. Незабаром вiн усе тут залле свiтлом, Омелько розумiв, що треба хапати перший кавун, що трапиться, i давати чосу. Але кавуни спочатку не траплялися – тiльки бадилля та бур’яни. Омелько вже злякався, що завбачливий нiмець, перед тим, як iхати до мiста, звелiв усi зiбрати i замкнути в коморi…

А потiм вiн наштовхнувся на кавуна лобом – аж гуля вискочила.

Схопився на рiвнi i здивувався, як це його занесло аж на середину баштану. Навколо лежали, важко вдавившись у грунт, круглi, темнi…

Омельковi перехопило подих. Мiсячне свiтло падало навкоси i глибокi тiнi при землi ховали довкiлля. Хлопець ще раз озирнувся, чи немае небезпеки, нiчого не помiтив. Тепер уже смiливо став розглядатися…

Не повiрив очам. Почав терти iх аж до слiз. Глянув ще раз – i здерев’янiв, не в силах нi крикнути, нi зробити й кроку.

Голови лежали на землi, вiдрiзанi людськi голови. Всi очi були заплющенi – окрiм вибитих, виколотих, витеклих очей; жовтувата, зiв’яла i темна, як старе дерево, шкiра. Чорнi чуби i сивi чуби. Голови бородатi i голови голенi, i зовсiм чорнi, як вугiлля, голови. Розшитi золотом шапки. Турецькi малахаi. Тут були козаки, турки, ляхи, пани i селяни, старi i зовсiм молодi… Зацiпенiлий Омелько, за одну довгу секунду смертельного переляку, устиг побачити iх десятки – тих, що були ближче.

А поле тяглося i тяглося в усi боки, i там, вiддалiк, теж виднiлися голови, голови, голови…

Заверещавши, так нiби його рiжуть, Омелько кинувся бiгти. Спiткнувся об якусь голову й упав. Прямо перед очима у нього виявилося старе, порiзане зморшками, жовтувато-коричневе обличчя. Блиснула золота сережка у величезному вусi. Довгий чуб-оселедець лежав на землi, як стебло рослини, прибитоi дощем.