Пентакль: Збірка

Небо стояло, як i ранiше, похмуре, готове пролитися дощем, сонце визирало тiльки мигцем. Жнивували тому вдень i вночi, а зiбравши усе до колоска, вiдразу ж почали возити снопи.

Цю роботу Омелько любив. На поле iдеш, пiдскакуючи на порожньому возi, немов м’ячик, б’ешся худим задом об «рублi», якими потiм придавлять снопи на возi, зате повертаешся, як король, – високо, м’яко, погойдуе, начебто на хмарi пливеш… Батько вiв Вороного, а Павло Руду, i обое вели так умiло, що жоден вiз жодного разу не перекинувся. А таке трапляеться – бувало, доводилося зупинятися i допомагати якому-небудь невдасi пiднiмати на колеса вiз, що завалився…

Зверху, зi снопiв, Омелько побачив нiмця.

Батько i Павло швиденько вiдвели вози з дороги, а Павло ледве не завис на поводi в Рудоi – адже вона i вiд куща сахаеться, а отут справдi е чого лякатися. Їде по дорозi коляска з вiдкидним верхом, у колясцi – нiмець у картатому кашкетi, насунутому низько на чоло. На козлах – вусатий сторож, весь у чорному. В Омелька серце пiшло в п’яти.

Коляска порiвнялася з возом. Омелько близько побачив картатий кашкет, куций сюртук, рудi вуса i баки, льодистi блакитнi очi. Нiмець байдуже ковзнув по хлопчику поглядом.

Павло заспокоював Руду i напiвголосно лаявся. Батько мовчачи виводив Вороного знову на дорогу, а Омелько, пiднявшись на снопах, дивився колясцi вслiд. І проста думка, колись притуплена острахом, зiйшла в ньому, як сонечко: адже баштан без охорони залишили!

* * *

Пiзно ввечерi, коли потомленi за день трудiвники поснули як убитi, Омелько вибрався з комори.

Уперше за багато днiв хмари розiйшлися, i це здалося йому гарним знаком. Мiсяця не було; усе небо усiяне зiрками, тягнувся Чумацький шлях, усiма барвами переливався Волосожар. Омелько трюхикав вулицею сторожко, боячись, щоб сусiдськi собаки не почули його. У селi гавкiт перекидаеться вiд хати до хати, як пожежа, а Омельковi зовсiм не хотiлося, щоб хто-небудь знав про його намiри.

Пилюка на дорозi уже остигла, але Омелько не вiдчував прохолоди.

Вiн крався, дивуючись власнiй смiливостi. Хоча нiмець зi сторожем поiхали в мiсто, а бiльше на баштанi – вiн знав – нiкого немае. Може, вони поiхали домовлятися щодо базару; може, через день-другий уже не буде нiяких кавунiв, порожне поле залишиться. І з’iсть якесь паненя у Киевi солодку скибку, що стiкае соком, а вiн, Омелько, проклинатиме себе за боягузтво i нерiшучiсть…

Над обрiем, над крайкою лiсу, з’явився великий жовтий мiсяць. Треба було поспiшати.