Пентакль: Збірка

Старшi супилися; Омелько пам’ятав один по-справжньому голодний рiк – вiн тодi був зовсiм маленьким i згадував не стiльки тупий бiль у шлунку, скiльки панiчний страх:

усiм у тi днi було страшно, за вiкнами бродили волохатi тiнi, пiдходили близько, Омелько просинався серед ночi, йому здавалося, що десь скриплять кiстки…

Брати дрiмали в коморi, зарившись у сiно. У темрявi пофоркували Руда i Вороний.

…А якщо усе-таки вночi?

У таку непогоду навiть собаки сплять, накривши морди лапами…

Омелько знав, що робити з кавуном, о, вiн знав прекрасно.

Звичайно, вiн не став би вiдразу рiзати його i iсти – вiн сплавив би його Стугною… Сховав би на березi надiйно… У лопухах… І коли хлопцi зберуться пекти картоплю – отодi вiн викотив би кавуна просто до багаття. Що б сказав тодi Андрiй? А Тихiн? А задавака-Лесько?

Мрячило уже кiлька днiв. Жнива затягувалися. До батька зайшов сусiд, вони про щось говорили напiвголосно, але Омелько чув окремi слова: запитати – не втрачати… сходив би… по веснi пухнути… а все ж сходив би…

Сусiд пiшов похмурий, а батько i зовсiм почорнiв, як хмара.

Дощ не припинявся, змоклi покоси прилипли до землi. Батько накинув свитку i пiшов – Омелько бачив – кудись за село, у балку.

Повернувся бiгцем. Крикнув Павловi i Семеновi:

– Запрягайте! Поiхали!

Метушливо завантажилися на вози з усiм iнструментом. Поки iхали на поле дорогою, що розкисла, дощ припинився; сонця, щоправда, не було, але з’явився вiтер. Посвiтлiло небо i вiдразу ж посвiтлiли лиця.

Дорогою один за одним потягнулися вози: люди поспiшали дожинати свiй хлiб, поки не пiзно.

Вiтер сушив мокре колосся. Мати i Варка вiдразу ж кинулися перевертати покоси, щоб скорiше просохли. Оксанка збирала колоски, що випали. Батько водив долонею по вологих стеблах, ворушив губами, намагаючись визначити: можна уже косити чи трохи зачекати?

Павло i Семен готували коси. Омелько стояв, не в силах вiдiрвати погляд вiд самотньоi бiлоi фiгурки, що йшла полем в напрямку балки.

Дiд.

Дiд iшов, розвiвши руки долонями догори, вiтер напинав його сорочку i широченнi штани. Дiд iшов, i небо над ним свiтлiшало. Здавалося, над лисою макiвкою розходиться свiтла смуга – як слiд вiд човна, тiльки не на водi, а на небi.

Батько перехрестився:

– Давайте, хлопцi… Удень не встигнемо – вночi справимося. Давайте, з Богом…

І засичали, зблиснувши, коси.

* * *

Навiдати дiда через день-другий, як збирався, у Омелька не вийшло.