Пентакль: Збірка

Тiльки внизу не видно нiякоi рiчки – чорнота. Трiщини стали виднiшими, ширшими; Омелько впав навкарачки.

Поруч переступали ноги дохлоi кобили. Вiд них несло нестерпним смородом.

– Ну, хлопчику, що тепер?

Баба дивилася на нього зверху вниз. У руках у неi звiдкiлясь узявся кручений батiг.

Дзвiночок упав на траву. Язичок його, мiдна крапелька, безсило вивалився.

– Що тепер, солоденький? Як тобi нашi кавуни?

Омелько вiдповзав, гарячково намацуючи ногами твердий грунт за спиною, щомитi ризикуючи зiрватися у прiрву.

Баба зареготала.

Чорна хустка сповзла з ii голови, вiдкриваючи голий череп. Баба пiдняла до неба руки, казна-звiдки налетiв вiтер, пiдхопив чорне плаття з поточеним червами подолом…

Омелько намацав у чорнiй травi дзвiночок – нiмий, без’язикий.

І заверещавши як порося пiд ножем рiзника кинув його чудовиську в пику.

Затрiщало, нiби вивертали з землi вiкового дуба. Регiт баби перейшов у крик.

Чорна трiщина над урвищем перетворилася в щiлину, потiм розiйшлася зовсiм.

Величезний пласт землi вiдколовся i полетiв униз разом з бабою i ii дохлою кобилою, i разом з ними летiв, свiтячись, наче у ковальському горнi, дзвiночок.

Омельковi поталанило: висiв, вчепившись за цупку, кошлату траву, схожу на дiдовi брови. Пiдтягнувся, лiг животом на край твердоi землi…

Проспiвав пiвень.

* * *

Нiмець стояв у воротах – рудi вуса, куций сюртук, картатий кашкет. Панськi штани заправленi в блискучi чоботи; у руках – картуз iз трiснутим козирком.

Омелько дивився через дверi комори, як батько розмовляе з нiмцем.

– Нi, – сказав нiмець зненацька високим трiскучим голосом. – Штрафу цього разу нiякого не вимагать. Тому що шкода невелик, то й претензiя невелик: щоб у майбутньому, якщо можна, ваш син не зазiхать на чуже добро.

Батько щось сказав – Омелько не розчув.

– У цих широтах нелегко вирощувати баштанна культура, – сказав нiмець. – Я розумiй ваше збурювання. Крiм того, злодiя в життi чекати батога, в’язниця i Сибiр.

Треба поважати чужа праця, так!

І нiмець пiшов, залишивши картуз батьковi.

Батько постояв трохи серед двору, вертячи картуз у руках. Потiм, лютий, як хмара грозова, повернув до комори.

Омелько вийшов, утягнув голову в плечi.

І коли йому велено було йти за лозиною, покiрно пiшов, заздалегiдь схлипуючи i витираючи кулаком носа, йому бачився великий зелений кавун, захований у лопушиннi на березi Стугни.