Пентакль: Збірка

Щиро Вашi,

Г. Л. Олдi (Дмитро Громов i Олег Ладиженський),

Марина i Сергiй Дяченки,

Андрiй Валентинов.

Баштан

Хата була дуже старою. За десятки рокiв солом’яна покрiвля поросла мохом, а димар, плетений з лози, мiсцями порозсихався, тому дим iшов не тiльки угору, а й валив з усiх щiлин. Нiкого це не засмучувало. Хату бiлили щороку перед Великоднем.

Поруч мiстилася господарськi споруди – комора i сарай… Перед коморою широкий хiдник, на якому можна було грати «у крем’яхи», щось вистругувати, чи просто сидiти; правда, посиденьки траплялися рiдко.

Вся родина працювала, i навiть для молодшенькоi – Оксанки – завжди знаходилася справа.

Омелько був передостанньою дитиною в сiм’i. За вiком йому час було довiрити корову, але довiряли тiльки чорну свиню, яку треба було випускати на вигiн i не вiдходити вiд неi нi на крок. Свиня так i зирила у чужий город – Омелько не мiг нi придрiмнути, нi з хлопцями погратися, нi човника вистругати. Свиня свою владу розумiла, дивилася на Омелька зухвало i рохкала знущально.

Інодi, щоб покарати нахабу, Омелько катався на нiй верхи.

За коморою тягся так званий сад – плодових дерев там не було, якщо не зважати на двi-три дикi грушi на самому краю. У глибинi росли липи – вiковi, у три обхвати, далi осики i ще далi, бiля самого болота, – верби. Пiд деревами пiднiмалася кропива в людський зрiст; коли старшiй сестрi Варцi доручали нарвати кропиви для свинi, Омелько завжди бiг слiдом. По-перше, у кропивi часто траплялися пташинi гнiзда, i Омелько ставав навкарачки, щоб роздивитися рябi яйця, пучкою поторкати пташеня.

По-друге, Омелько точно знав, що i дiтей знаходять у кропивi. Старших братiв Павла i Семена, i Варку, i його з Оксанкою знайшли в старому «саду», i вiдразу ж вiднесли бабi Рудковськiй, щоб вона «пуп зав’язала». І от, пробираючись босонiж по скошенiй кропивi i майже не вiдчуваючи жагучки (пiдошви з весни задубiли, як пiдметка на чоботi), Омелько мрiяв знайти в кропивi дитинча. Клопоту, звичайно, потiм не обберешься – гойдати, совати у рота «куклу» (пережований хлiб у ганчiрочцi), тягати iз собою на вулицю i стежити, щоб хлопчиська не кривдили… Але зате можна буде всiм розповiсти: це я його в кропивi знайшов! Я!

Але дотепер дiти в кропивi не траплялися. Може, i на краще: родина й без того була велика, а землi мало. Вечорами батько, бувало, заводив з матiр’ю розмови: ось кажуть, у Сибiру е вiльна земля, i ii дають селянам.