Пентакль: Збірка

Треба iхати в Сибiр, в Омськ або у Томську губернiю – куди завгодно, бо тут з голоду пропадемо…

Засинаючи, Омелько уявляв тодi неосяжнi простори цього казкового Сибiру. Там жито пiднiмалося на зрiст дерев, кожен колосок був з Омелька зростом…

Але далi розмов справа не йшла.

Брат Павло пас корову. Брат Семен – коней, Руду i Вороного. Семеновi Омелько заздрив найбiльше, бо той iздив верхи, не тримаючись навiть за повiд!

Свиня опоросилася, i турбот додалося. Усе свиняче сiмейство виявилося на Омельковiй вiдповiдальностi; батько був людиною строгою, йому дарма було пояснювати, що порося саме вiдбилося вiд гурту i тому загубилося.

Слiди лозини не сходили з Омелькових сiдниць – як i з Семенових, Павлових i навiть Варчиних. Тiльки Оксанку батько балував i тому iй дiставалося менше.

За розрадою i порадою Омелько зазвичай приходив до дiда. Той жив у балцi, осторонь вiд села i вважався характерником. Вибиратися до нього було не так-то й просто ще й тому, що дiд з батьком не ладили.

Омелько не знав чому. І не допитувався особливо – стерiгся.

Дiд нiколи не носив шапки, був сивий i лисий, його голова здавалася Омельку темним яйцем у гнiздечку з найбiлiшого пуху. Широченна дiдова сорочка стягалася на горлi кольоровою стьожкою. Штани були просто неосяжнi, пам’ятаеться, коли Омелько був ще «безштаньком» i ходив в самiй довгiй сорочцi, йому мрiялося про такi штани…

Дiд вистругував з дерева усiлякий господарський iнструмент i розповiдав казки про водяникiв, про лiсовикiв, про русалок i мавок.

Про чаклунiв i вiдьом. Про козакiв, про туркiв, про ляхiв. Про вiйну; стоячи в церквi i слухаючи про рай i пекло, Омелько уявляв собi рай як низький темний курiнь, де сидить дiд, пахкае люлькою, вистругуе «зуби» для грабель i розповiдае, розповiдае, скоса поглядаючи свiтло-блакитними, як небо, вицвiлими очима на онука, що млiе вiд щастя.

* * *

Прийшов день – Омелька посадили верхи на руду кобилу i наказали вести коней на пасовище.

А зi свинею i ii виводком тепер мучився iнший хлопець – сусiдський молодший.

У першi днi, звичайно, не обiйшлося без слiз – Руда виявилася полохливою до неможливостi. Найменший звук, стукiт, лемент, поява на дорозi чогось невiдомого, жахали ii до смертi, i вона кидалася навскач, не розбираючи дороги. За подругою слухняно бiг Вороний. Омелько, що злiтав з кiнськоi спини на землю, вiдразу пiдхоплювався, незважаючи на бiль, i гнався з плачем за обома.