Пентакль: Збірка

Наздогнати, звичайно, не мiг i потiм довго блукав лугом, продирався через верболiз, розмазував по обличчю сльози, виглядаючи пропажу.

Потiм пристосувався i залазити на коня, i злазити з нього, путати i розпутувати, i тримаючись за гриву, iздити верхи. І тодi почалася найцiкавiше.

Їх було четверо, пастушкiв. Вони смiливо iхали досить далеко вiд села, спутували коней, валялися на травi, гризли принесений з дому хлiб, закушували часником. Купалися в рiчцi i «ставках-копанках». Розмовляли; усi товаришi Омелька були старшими й досвiдченiшими – тому вiн бiльше слухав, нiж говорив сам.

Звичайно, вони частiше вихвалявся, нiж розповiдали правду – це навiть Омелько розумiв своiм маленьким розумом. Наприклад, Андрiй божився, що серед бiлого дня, при собацi на довгому ланцюзi i сторожi в сторожцi йому вдалося обнести панський грушевий сад. Тихiн розповiдав, як обдурив панського об’iждчика i наiвся малини у малиннику за ровом i

парканом (кожна ягiдка з кулак! От вiрите, хлопцi!).

Але усiх перемудрив Лесько – нiбито викотив здоровенного кавуна з баштану над Стугною!

Про той баштан розповiдали таке, що й у страшному снi не привидиться. І дорослi до нього боялися пiдходити, а вже коли малеча сунеться – пороли так, що тиждень сiсти не можна було. Баштан належав рудому нiмцю, панському управителю; там, казали, i справдi росли найсолодшi кавуни, якi нiмець потiм продавав на базарi у самому Киевi. Нiмця в окрузi вважали не просто недоброю людиною – лиходiем, яких свiт не бачив, а баштан його – проклятим мiсцем.

Неначебто i чорта там бачили раз чи два.

Звичайно, з Леська стали смiятися. Вiн почервонiв, доводячи, що усе правда, все так i було, що чорти таки гналися, але не наздогнали, тому що вiн, Лесько, дуже вправно повз на пузi i кавуна котив перед собою. А коли чорти вже зовсiм було хапали його за п’яти, вiн скинув кавун у Стугну, переплив з ним на iнший берег i там уже розрiзав ножичком i з’iв. (Сам з’iв цiлий кавун? – умирав вiд смiху Андрiй.

Чи з чортами подiлився?) Дiйшло майже до бiйки. Попутанi конi осудливо косували оком, пряли вухами, форкали. На щастя, хтось згадав, що пора збиратися додому – сонце вже ген де, а таки заiхали далеченько… Так усе й обiйшлося Леськовi, хiба що Андрiй, по натурi злопам’ятний, iнодi пригадував йому той «подвиг»: «То як кавун, солодкий? А чортам залишив шматочок?»

Омелько пробував кавуна усього кiлька разiв у життi.