Шлях меча

Алебастр барельефiв – подоба зображень давнiх часiв, мало не перiоду Диких Лез: моторошна мiшанина сплетених Звитяжцiв (здебiльше списових та iнших древкових родiв) i рук та нiг безлiчi Придаткiв – причому цi руки й ноги часто були найдивовижнiшоi форми, з безглуздими наростами на передплiччях i гомiлках; деякi деталi обривалися, не встигнувши й початися, i це схиляло до розмислiв про зламаних Звитяжцiв i зiпсованих Придаткiв.

«Здаеться, я божеволiю», – роздратовано подумав я.

Нашi тiнi байдуже перетiкали крiзь усi нерiвностi лiпнини й, схоже, нi про що особливо не замислювались.

Я звернув увагу на те, що моя власна тiнь без видимого розмежування переходить у тiнь Придатка Чена, через що ми ставали схожi на неприемну подвiйну iстоту з його, Ченовим, тiлом i мною як хвостом i рукiв’ям, що стримить iз черева цього чудовиська.

Я суворо заборонив собi думати про що-небудь подiбне – i перестав. Оце йду собi, у гостi йду… все гаразд… Гаразд усе, грiм мене побий!.

. що може бути краще…

Смолоскипники звернули за рiг, i ми звернули за ними. Якусь мить я йшов у майже суцiльнiй темрявi, i це подiяло заспокiйливо. Щоправда, за цей час серповидний Махайра Кресс, який iшов поперед мене, вiдстав – певно, бажаючи поговорити з кимось iз знайомих – i я мимоволi опинився на чолi процесii запiзнiлих гостей.

І тут мене зацiкавили нашi провiдники – Малi Звитяжцi дому Абу-Салiм (Фархадовi, певно!), i навiть спершу не вони, а iхнi Придатки, що несли смолоскипи.

Найвищий зi смолоскипникiв заледве дiставав головою до грудей Придатка Чена, але, змащенi олiею, iхнi оголенi торси лиснiли, демонструючи незлецький рельеф м’язiв, а коротенькi нiжки в неймовiрно широких шароварах дрiботiли напрочуд прудко.

Тепер зрозумiло, чому смолоскипи горiли так низько, а нашi тiнi витягалися аж до стелi. Як же я ранiше не зметикував?!

За намотаними мало не в дюжину шарiв поясами, ближче до випнутих черев Придаткiв, виявилися не менш своерiднi Звитяжцi – без сумнiву, брати, оскiльки на одного Придатка-недомiрка припадало по два-три однаковi Звитяжцi.

Кожен Малий не перевищував повноi довжини мого рукiв’я, – тобто, був коротший навiть вiд будь-кого з нечисленного клану Стилетiв Кансасi, – i скидався на двiйко молодих мiсяцiв, накладених один на одного рiжками навперехрест.

Навiть на вiдстанi у цих Звитяжцiв, попри на iхнiй статус Малих, вiдчувалась тверда i незалежна вдача.