Шлях меча

Це було просторе примiщення на першому поверсi, вiкна якого виходили в сутiнковий сад, що тихо шелестiв пiд дотиками легкого вiтру; у захiднiй стiнi алоу-хона був камiн iз лiпними фiгурами дивовижних птахiв iз бокiв, на кшталт мого домашнього.

У камiнi лiниво жеврiли вуглини саксаулу й запашного алое, i земляна пiдлога була вистелена, згiдно з традицiею, звiриними шкiрами.

– Сперечайся чи нi, а все ж ти не маеш рацii, Єдинороже, – не дуже напираючи, завважив Гвенiль, розлiгшись упоперек шкiри плямистого барса з Бiлих гiр Сафед-Кух i поблимуючи вiдблисками вогню.

Поруч iз ним лежав Махайра Кресс, який майже не брав участi в розмовi. Крiм нас трьох, бiльше нiкого в алоу-хона не було.

– Чому це я не маю рацii? – вiдгукнувся я з кутка, де стояв, до половини увiйшовши клинком у спецiальний отвiр пiдставки для гостей, зсередини оббитоi повстю.

– Тому, – коротко вiдгукнувся гiгант-еспадон зi свого ложа.

Тодi подумав i додав: – Якщо у твоему роду волiють обходитися без Посвяти, це не привiд, щоб i решта вiд неi вiдмовилися.

– Я й не наполягав, – почав було я, але Гвен перебив мене.

– Послухай, Єдинороже, а тобi ж сподобалося на Посвятi в Абу-Салiмiв! Не бреши, я ж бачу, що сподобалося!..

– Так, сподобалося, – пробурмотiв я й вiдчув, що червонiю вiдбитим свiтлом вогнища.

 – І що з того? Я тут побряжчав iз вами, душею вiдпочив i додому пiшов – до турнiру готуватися – а старому Фархадовi лежати без дiла стiльки рокiв i чекати… Доки ще посвячений Придаток виросте, доки його Дитячий Учитель вивчить, як слiд…

– А чому це Мейланьськi Дани без Посвяти обходяться? – раптом зацiкавився доти мовчазний Махайра. – Хiба ви перших-лiпших Придаткiв берете, аби дорослi? Один старий став – iншого знайшли?

– Скривдити хочеш, Женцю? – в’яло поцiкавився я для годиться, оскiльки чудово знав, що Махайра i на гадцi не мав мене скривдити.

– Та нi, звiсно, Єдинороже?! Просто цiкаво… та й не схожий твiй Чен на ненавченого! І минулий – як його, не пам’ятаю вже – теж несхожий був…

– Навчають вони Придаткiв, – утомившись мовчати й слухати iнших, знову влiз у розмову Гвенiль. – І не гiрше, нiж усi.