Шлях меча

То ж нi в кого й у думках не виникало поставитися до Дитячих Учителiв без належноi поваги. Вони вмiли вчити, i цим усе сказано.

Крiм того, бiльшiсть великих Звитяжцiв час вiд часу мали потребу в iхнiх послугах. Придатки, на жаль, недовговiчнi…

Я чемно поклонився Дитячому Вчителевi роду Абу-Салiмiв i вже було зiбрався покинути залу – але раптово виявив за шкiряним поясом Придатка на помостi, поруч iз цiкавим Учителем, ще одного Звитяжця.

Цього я знав чудово. Та й хто у Кабiрi його не знав?! Це був Дзютте Уламок, придворний блазель роду Абу-Салiмiв, з якого смiялися всi Звитяжцi Кабiра – смiялися часто й iз задоволенням, на що було безлiч причин.

По-перше, Уламок був тупий. У буквальному значеннi цього слова. Його товстий чотиригранний клинок узагалi не мав заточки i, ледве звужуючись до кiнця, найдужче нагадував обструганий цiпок. Нехай навiть i залiзний цiпок, завдовжки майже як передплiччя дорослого Придатка…

По-друге, гарда Дзютте Уламка скидалася на останню пелюстку не до кiнця обiрваноi квiтки.

Вона безпутно простягалася вздовж нi на що не здатного клинка й, не дiйшовши до середини, вiдгиналася назовнi, як вухо блазенського ковпака – я бачив такий ковпак на одному Придатку, ще в Мейланi.

І по-трете, наш чудовий Уламок був мудрецем. Принаймнi вважав себе мудрецем, про що голосно заявляв на кожному перехрестi. Звитяжцям Кабiра це було дивно, а тому смiшно.

Дуже смiшно. Тупий мудрець.

Ха-ха.

А чому це в блазня роду Абу-Салiмiв i в Дитячого Вчителя тiеi ж родини один Придаток на двох? Адже вони не брати, як ножi-двiйнята – Тао чи сокирки iз гвардii iль-Рахша? Хоча, може, Придаток i ранiше був один, просто вони його в мiсто по черзi виводили, то я й не завважив…

Чи це новий Уламкiв жарт: блазень i Вчитель – брати?

Можна починати смiятися?.

.

…Звитяжцi покинули залу Посвяти, розходячись по дому в пошуках кiмнат, спецiально вiдведених для вiдпочинку й розваг, а Дитячий Учитель i придворний блазень родини Абу-Салiмiв i далi дивилися на мене з церемонiального помосту.

Погляд iх був неприемно суворий i оцiнливий; вони все дивилися, доки я не розлютився й не повiв Придатка Чена через усю залу до помосту – i тодi iхнiй спiльний Придаток швидко зник у проймi бiчних дверей. Немов його Звитяжцi хотiли дивитися – але не розмовляти.

Я подумав, презирливо клацнув гардою об метал устя пiхов, i теж рушив до виходу.

2

…Кiмната, у якiй я вже встиг пробути доволi довго, звалася алоу-хона – кiмната вогню.