Шлях меча

Це мiшок шкiряний, i набитий вiн iзсередини рiзним металевим мотлохом дужче, нiж корова – кiстьми. Зовсiм трохи порожнього мiсця залишаеться, щоб протиснутися!

Нi, все гаразд, протиснувся… i в прямому випадi, i в косому, i в тому, який рiдня моя називае «Сплячий Єдинорiг бачить мiсяць за хмарами». Потiм так зiгнутися довелось, щоб у кiстку залiзну не в’iхати! Устиг лише небу подякувати за гнучкiсть свою вроджену й за пальцi Придатка Чена, якими я його вчив гаки сталевi зi стiн висмикувати й мух на льоту ловити, крилець не ушкодивши! Гаразд, нiчого тепер даремно засмучуватися…

Потiм Придатки Гвенiля й Но-дачi дрiбнi монетки гiтрiфi в «корову» по черзi кидали, а я в мiсце влучення входив i назад зринав, доки монетка на землю зiсковзувала.

І тут Гвенiль чомусь заблищав весь, немов капость яку придумав, i Придатка свого до мене веде.

– Чуеш, Однорогий… – каже, а тут i Но-дачi поруч опинився, майже впритул. – Себто Вищий Мейланя Однорогий Дан Г’ене, – поправляеться Гвенiль. – Тут ми про одну рiч засперечалися…

І що з нього взяти? Вiн же не вiд злостi, просто говiр у нього такий, без тонкощiв, як у всiх лоулезцiв.

Пам’ятаю, як довго пояснював йому рiзницю мiж «однорогим» i «единорогом». Вислухав мене еспадон, не перебиваючи, а тодi й запитуе:

– Але ж рiг у нього один?

– Один, – кажу.

– То й нiчого менi локшину на хрестовину намотувати! – вiдповiдае.

Локшина – це iжа така, Придаток Гвенiля ii дуже полюбляе. Поговорили, бач…

Щоправда, вiдтодi вiн мене найчастiше правильно називае.

А в турнiрному запалi – як вийде.

– …засперечалися, – продовжуе мiж тим Гвенiль. – Суперник мiй цiкавиться: мовляв, коли вiн мене в рубцi переможе – завваж, «коли», а не «якщо»! – як йому з тобою в Бесiдi працювати, щоб зовнiшнiсть твою чудову не ушкодити ненароком. Надто легкий ти, ото вiн i побоюеться… Поступитися йому, чи що, нехай одразу й спробуе?

Усмiхнувся я про себе, та взнаки не дав. Сам Гвенiль пiд час першоi Бесiди зi мною на цьому ж питаннi й погорiв, тож йому тепер когось iншого пiдставити – наймилiше дiло!

Повернувся я до Но-дачi, а той мовчить серйозно й чекае.

– Тебе, – питаю, – у землю до проковки заривали?

– Заривали, – вiдповiдае. – На дев’ять рокiв, як i слiд.

– Добре, – киваю. – А полiрували, певно, днiв п’ятнадцять?

– Так, – вiдповiдае, але вже на тон нижче.

– Гаразд, – кажу, а сам у Придатка Чена над головою витягаюся на манiр веселки. – Ти – гiсть, тобi й рубати першому. Нумо!..