Шлях меча

А я чомусь вирiшив, що вiн зараз заскрипить, як той, невидимий… нi, звичайно ж, це не вони! Чого б iм мене позаочi обговорювати, та ще й сперечатися?!

– Гуляю, – вiдповiв я. До речi, Дзютте, усе хочу тебе запитати – ти замолоду, мабуть, довший був?

Роздратування, що нагромадилося в менi, вимагало виходу.

– Чого це ти так вирiшив? – здивувався блазень.

– Та ось, гадаю – зламали тебе колись не до кiнця, вiдтодi Уламком i прозивають…

Менi дуже хотiлося, щоб Дзютте образився. Чи бодай утягнув у дурнувату й грубу розмову Дитячого Вчителя.

Одначе вiн не образився. І Вчитель промовчав.

– Іди «корову» потикай, – уiдливо усмiхнувся блазень. – Дивись, i розуму додасться… Ти – Єдинорiг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, i ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати. Дощенту. А крiм того…

– А крiм того, я хочу запитати тебе, Вищий Дан Г’ене…

Це втрутився Дитячий Учитель. Глухо й ледь чутно. Пiсля ввiчливого звертання вiн витримав довгу паузу, змушуючи мене напружено очiкувати продовження, якого я мiг би й не розчути в турнiрному шумi.

– Ти еспадоновi Гвенiлю довiряеш? – несподiвано закiнчив Учитель.

– Як собi, – не подумавши, брязнув я, а тодi подумав – добре подумав! – i твердо повторив:

– Як собi.

– Знайшов, кого питати, Наставнику! – втрутився блазень Дзютте, у незрозумiлому менi збудженнi вистрибуючи з-за пояса й прокручуючись у руцi Придатка анiтрохи не гiрше вiд кожного з ножiв Тао.

Ото вже вiд кого не очiкував!

– Єдинорiг у нас усiм i кожному довiряе! Кожному – як собi! І в Мейланi, звiдки втiк казна-коли й невiдь навiщо, i в Кабiрi, й тут, на турнiрному полi… – І вже до мене, повернувшись на колишне мiсце й випинаючи свою дурнувату однобiчну гарду у виглядi пелюстки:

– І чого ти пiсля Посвяти не мiг сказати Шешезовi те, що слiд? Дивись, i скасували б турнiр, i в нас турбот цих не було б!.

Цiкаво, якi в нього турботи?!

– Усе? – запитую. – Тодi менi час.

І рушив навскоси до щитiв, де метальнi ножi восьми мiсцевих родiв i п’яти гостей iз Фумена на влучнiсть змагалися.

Тiльки й почув услiд:

– Даремно ти його злив, Дзю… вiн i так мало що зрозумiв, а тепер i поготiв, – це Дитячий Учитель.

Пауза. І тихо чомусь, наче весь турнiр вимер.

– Злю, отже треба, – це вже Уламок, блазень тупий.