Шлях меча

День змiшаних Бесiда буде лише завтра, але Мiтли досi немае, i я, радше за все, раз чи двiчi зустрiнуся з Нагiнатою Каторi, вiдвертою фавориткою, а тодi пiду на трибуни. Або додому. Нi, додому не пiду, чого це я справдi…

– Зар-ра! – несподiвано зметнулося лiворуч вiд мене. – Зар-ра-хiд!..

Я звернув на крики й кiлька хвилин милувався тим, як мiй чудовий дворецький веде Бесiду з ножами-двiйнятами Тао. Видовище заслуговувало на увагу. Есток Заррахiд був бiльш нiж удвiчi довший вiд кожного з двiйнят, зате кожен Тао був майже вчетверо ширший вiд незворушного естока.

Широченнi брати верткими рибинами металися в руках свого коротуна-Придатка, то лягаючи вздовж передплiччя, то знову зринаючи акулячим плавцем вiстря вперед. Але всi iхнi розпачливi спроби ближче пiдiбратися до Заррахiдового Придатка миттево припинялися невсипущим естоком.

Я вийшов iз пiхов i, продовжуючи спостерiгати за Бесiдою, почав повторювати деякi Заррахiдовi рухи. Природно, додаючи дещо свого.

Придаток естока, здавалося, врiс у землю й пустив корiння, наче столiтня сосна – так, це не мiй Чен, здатний крутитися пiд час Бесiди дужче вiд братiв Тао, хоча й марно порiвнювати Звитяжцiв i Придатка – але витягнуте Заррахiдове жало незмiнно намацувало будь-який пролам у дзвiнкiй оборонi двiйнят, вiдганяючи сердитих братiв Тао на шанобливу дистанцiю.

– Зар-ра! Зар-ра-хiд!..

Я на мить приеднався до скандування Звитяжцiв, пiдтримуючи мого дворецького, а вiдтак заховався в пiхви й спрямував Придатка Чена далi.

– Єдинорiг пiшов, – почув я чиюсь реплiку. – Своiми милувався…

– То й що? – незнайомий голос був неприемно скрипливий.

– А те, що он той есток – iз Малих його дому. Ото я й кажу…

– То й що? – знову проскрипiв невидимий упертюх.

Я обернувся, сподiваючись побачити базiк, i виявив за спиною Придатка Чена – кого б ви думали?! – Дитячого Вчителя роду Абу-Салiмiв i Дзютте Уламка. Вони, як i на Посвятi, дiлили мiж собою одного Придатка, зручно влаштувавшись: Учитель – на поясi, блазень – за поясом.

«Гарний пояс, – не знати з якого дива подумав я. – Шкiра товста, з тисненням „вузли й мотузки“, пряжка завбiльшки з долоню… на п’ятеро мiсць вистачить».

– Гуляеш, грозо Кабiра? – опустивши належне вiтання, нахабно заявив блазень. – Ну-ну…

Голос у нього виявився низький i глибокий, на кшталт гулу нiчного вiтру в прибережному очеретi.