Шлях меча

Але вiн не мiг цього зробити! Не мiг! Вiн же припускав, що в цьому мiсцi виявиться Придаток Чен… І, отже, мусив зупинитися вище, над тiлом, а не в ньому!

Не можна думати пiд час Бесiд. Не можна…

– Вибач, – свиснув Но-дачi, рiзко опускаючись майже впритул до вершечка мого рукiв’я. – Менi справдi жаль…

І я вiдчув, що пальцi, якi стискали мене, вмирають.

Нi.

Уже мертвi.

А поруч упирався в багряну траву обрубком правоi руки Придаток Чен, i нiме питання билося в його тверезих очах.

– Ти ж… ти ж не Тьмяний?! – це було все, що мiг прошептати я, непритомнiючи вiд мертвоi хватки закляклих пальцiв.

– Вибач…

– Скорiше, Но! Не барися!.. – пролунав зовсiм поруч дивно знайомий скрипливий голос, i я ще встиг побачити трiйцю однаковiсiньких Звитяжцiв, коротких i схожих на тризубець без ратища; i всi трое розмiщалися за поясом худого незграбного Придатка… вони звали Но-дачi, кваплячи його, не даючи менi договорити, довiдатися, зрозумiти – чому?!

А потiм я перестав iх бачити – i дворучного Но-дачi, i кинджали-тризубцi з однаковими голосами, i сонце, тьмяне й гаряче, як…

Бо прийшла темрява.

Постскриптум

…А трибуни спочатку нiчого не зрозумiли.

Коли веселий Чен Анкор, наслiдний ван Мейланя, починае, як зазвичай, вдавати п’яного, i легкий прямий меч у його руцi снуе проворнiше вiд голки в пальцях найкращоi вишивальницi Кабiра, глядачi на трибунах завмирають вiд захвату, i хто може встежити за непередбачуванiстю рухiв усмiшливого Чена, зрозумiти справжню причину, повiрити в небувале?!

А тих, хто змiг устежити, хто зумiв зрозумiти, хто готовий був повiрити – на жаль, не виявилося iх у перших рядах юрби, яка врештi кинулася на поле… захльоснула iх рокiтливою хвилею, зiм’яла й розметала врiзнобiч.

Тим i страшна юрба, що тонеш у нiй, розчиняешся, i не прорватися тобi, не встигнути, навiть якщо й бачиш ти бiльше вiд iнших, i пекучий гнiв клекоче у твоiх грудях, як розлютований вогонь у ковальському горнi!. .

Десь у гущi людського виру оглушливо свистiв над головами гiгантський еспадон у потужнiй руцi Фальгрима Бiлявого, лорда Лоулезького, i зичне ревiння жителя пiвночi ледь не перекривало багатоголосся юрби:

– Пустiть! Пустiть мене до нього! Та пустiть же!..

І не було зрозумiло, до кого саме рветься шалений Фальгрим – до мимовiльноi жертви чи слiдом за катом, що втiкае.