Шлях меча

Хоча, здавалося б, зовсiм недавно я й сам усерйоз хотiв вирушити в цей позамежний свiт тiней. І нiчого, не боявся… та й зараз – не боюся.

Емiр Дауд жестом указав менi на атласнi подушки, розкиданi по всьому килиму, на пiдлозi. Я слухняно опустився на одну з них, а Дауд Абу-Салiм влаштувався навпроти, тримаючись неприродно прямо.

Спершу ми трохи помовчали. Я чекав, що скаже Дауд, а емiр, певно, збирався з думками. Нарештi вiн заговорив – i, зiзнаюся, вiд його слiв я здригнувся.

– Ти знаеш, що вiдбуваеться в Кабiрi, – почав Абу-Салiм без жодних передмов.

Я не вiдповiв. Я не був певен, чи треба тут вiдповiдати, i якщо треба – то як?!

– Звичайно, знаеш. І всi знають. І я знаю. Але якщо всiм це не подобаеться, то менi це дуже не подобаеться. Як i тобi.

– Менi подобаеться, – гiрко усмiхнувся я.

– Не перебивай без потреби. Бо все значно гiрше, нiж ти гадаеш, – жорстко сказав емiр, кивнувши на мою покалiчену руку.

Це була перша людина, яка не намагалася не зауважувати мого калiцтва.

– Що може бути гiрше, ясновельможний емiре?

– Те, що це вiдбуваеться не лише в Кабiрi. Харза, Кимена, Бехзд, Дурбан… Одне слово, по всьому емiрату й у багатьох сумiжних землях. По кiлька випадкiв на кожне мiсто, але цих мiст доволi багато…

Я напружився.

– Учора я говорив iз Емрахом iт-Башшаром iз Харзи, – продовжив Дауд, дивлячись повз мене. – У нього загинув друг. Та шабля, що в Емраха замiсть пояса – пам’ять про покiйного. Слiди привели iт-Башшара в Кабiр. І вiн, як i ми з тобою, намагаеться зрозумiти, що вiдбуваеться.

Ось у чому рiч! А я гадав… Менi на мить стало соромно.

– Людей калiчать i вбивають, – так само вiв далi емiр. – Нехай небагатьох. Ти погодишся, що твоя рука – це небагато? І правильно зробиш. Але ми не маемо сил покласти цьому край. Ми – iншi. Нам не зрозумiти, як зброею можна вбивати. А вони, тi, кого ми шукаемо, – такi, якi вони е.

– Але це неможливо! – розгублено вимовив я.

– Нашi предки були здатнi на це, якщо вiрити легендам. Отже, можливо. І Емрах iт-Башшар хоче стати першим…

Дауд Абу-Салiм надовго замовк, i я не зважувався перервати його мовчання. Я й так розумiв, ким хоче стати розпачливий Емрах i навiщо йому це потрiбно. Ой, як я його розумiв!..

– Я хочу, щоб ти став другим, – нарештi вимовив емiр.